Архів позначки: учений

МАЙСТЕРНІСТЬ ЗОБРАЖЕННЯ НАСТРОЇВ ЛЮДИНИ У ЗБІРЦІ П. ТИЧИНИ «СОНЯЧНІ КЛАРНЕТИ»

Павло Тичина — видатний український поет, публіцист, перекладач, учений.

Враження дитинства, яке пройшло серед народу, наснажували першу пісню поета співчуттям до людини, що працею здобуває свій хліб.

Уже в перших творах Тичини, які виявляють пристрасну любов по­ета до людини і природи («Розкажи, розкажи мені, поле.», «Ви знаєте, як липа шелестить.», «Не бував ти у наших краях») бачимо глибоко оптимістичне відчуття життя і його оспівування.

Перша збірка віршів П. Тичини «Сонячні кларнети» вийшла друком 1918 року. До неї ввійшли кращі з ранніх творів, а також написані в 1916— 1917 роках.

Захоплено поет малює яскраві картини рідної природи у віршах «Ар­фами, арфами…», «Гаї шумлять.», «Ой, не крийся, природо.» природа зображена як буремна, могутня, осяйна. Поет співає гімн живій природі, він славить сили матеріального сонячного світу:

Не Зевс, Не Пан, Не Голуб-Дух,— Лиш Сонячні Кларнети.

Образ Сонячних Кларнетів у збірці — це образ всесвітньої гармонії. Поет оптимістично сприймає природу, тонко відчуває її барви і звуки, показує її вічно невгамовне життя. Але змалювання природи для Тичини не самоціль, вона є невід’ємною частиною повнокровного людського буття. Майстерність поета невіддільна від змісту його творів. Вірш «Гаї шумлять» — зразок ніжної і музикальної лірики, яка, оспівуючи природу, підносить значення краси і емоцій як основи мистецтва. Основа цього вірша, як і більшості творів збірки «Сонячні кларнети»,— народна поезія. Це виявляється і в образах вірша, і в художніх прийомах: повторах, мелодійні ритміці, римуванні:

Я іду, іду — Зворушений. Когось все жду — Співаючи. Співаючи-кохаючи Під тихий шепіт трав голублячий.

Чудовий образ весняного передгроззя змальовано в поезії «Арфами, арфами.»:

Думами, думами —

Наче море кораблями, переповнилась блакить

Ніжнотонними:

Буде бій

Вогневий!

Сміх буде, плач буде Перламутровий.

Уся збірка пройнята радісним відчуттям людини, яка вслухається у весняний шум зеленого гаю, усміхається сонцю, квітам, милується чарівними хмарками, що біжать по блакитному небі. Ліричний герой ніби «розмовляє» з природою, звіряє їй свої найпотаємніші, найінтимніші почуття, захоплений її яскравими барвами, вічним рухом, гармонією.

Природа зображена активно діючою, вона захоплює поета («душі моїй так весело»), збуджує в нього найкращі почуття, викликає справжню музику в душі.

У поезіях «О, люба Інно», «З кохання плакав я» ніжно, з почуттям високої поваги до дівчини висловлено прекрасне, чисте, як ранкова роса, почуття кохання. У «Сонячних кларнетах» поет ще шукає свого героя, намагається усвідомити його історичні перспективи; невпинний у твор­чому льоті, «чулий, тривожний» стоїть на перехрестях життя:

Йду в простори, я, чулий тривожний,

(Гасне день, облітає, мов мак).

В моїм серці і бурі і грози

Й рокотання — ридання бандур.

Безперечно, збірка Тичини «Сонячні кларнети» — видатне явище в історії української літератури. Можливо, головний секрет її привабливості і для нас, теперішніх у її чудовій молодості, у свіжості почуттів, у молодій радості відкриття і сприйняття світу.

ПРОВІДНІ МОТИВИ ЛІРИКИ І. ФРАНКА

Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог.

І. Я. Франко

Іван Якович Франко — письменник, громадський діяч, учений, філо­соф, літературознавець, критик і теоретик літератури. Але з особливим захопленням ми говоримо про його літературний доробок. Не можна зали­шатися байдужим, читаючи його вірші зі збірок «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «Із днів журби», «Зів’яле листя».

Збірка «З вершин і низин» увібрала в себе найкращі вірші, присвя­чені боротьбі за краще майбутнє трудового народу. Вона була видана у 1887 році. І назва збірки не випадкова. «З низин», тобто з народних мас, із найбідніших глибин звучить його голос. А «З вершин» — «це голос духа», який закликає не сидіти, а шляхом боротьби дійти до світлих вер­шин, поваливши гнобительський лад — скалу:

«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сесю розбить»,—

чують каменярі-революціонери сильний поклик.

Як Антей, так і ліричний герой поезії Франка черпає сили від землі, рідного народу:

Земле, моя всеплодющая мати, Сили, що в твоїй живе глибині, Краплю, щоб в бою сильніше стояти, Дай і мені!

Автор відчуває наближення соціальних змін і передає це в алегоричній формі у другій «Веснянці»:

Гримить! Тайна дрож пронимає народи,— Мабуть, благодатная хвиля надходить. Мільйони чекають щасливої зміни.

Найвизначнішим віршем збірки є «Гімн». У ньому вже відверто поет заявляє про прихід нового життя, повалення царизму, причому викорис­товує дієслова минулого часу, щоб показати перемогу над злом як факт:

Розвалилась зла руїна, Покотилася лавина, І де в світі тая сила, Щоб в бігу її спинила, Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день?

Риторичні запитання стверджують неминучість світлого прийдеш­нього. Ці ж мотиви звучать ще у ранній творчості Каменяра. Перебуваю­чи у тюрмі, він не падає духом, а ще й підтримує своїх товаришів:

Треба твердо нам в бою стояти, Не лякатись, що впав перший ряд, Хоч по трупах наперед ступати, Ні на крок не вертатися взад.

Неабияке місце у творчості Франка займає рідна батьківщина. Тільки палкий патріот міг так написати:

Ні, хто не любить всіх братів, Як сонце боже, всіх зарівно, Той щиро полюбить не вмів Тебе, коханая Вкраїно!

Хіба не співзвучні рядки Володимира Сосюри з вірша «Любіть Ук­раїну»?

Збірка «Мій Ізмарагд» створена на переспівах із біблійних легенд, але автор подає нам свою мораль, мораль народу, тому й додає займенник «мій». Провідні мотиви обох збірок — громадянські.

Узяти хоча б вірш «Наймит», де показано тяжке, безпросвітне життя наймита — народу. Але не вічно народові так жити. Його свідомість уже про­кидається. А завершує вірш палкий заклик до боротьби і віра в перемогу.

Чудовим віршем цієї збірки є «Сідоглавому». У ньому показано різко протилежні погляди лжепатріотів і справжнього сина свого народу на слу­жіння батьківщині:

Ти, брате, любиш Русь,

Як дім, воли, корови,—

Я ж не люблю її

З надмірної любови. І ніби продовжує цю тему вірш «Декадент». У ньому автор розкри­ває свою позицію народного борця. Кожна строфа є запереченням до зви­нувачення Франка в декадентсві:

Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга — Се лиш тому, що склалось так життя. Та є в ній, брате мій, ще нута друга: Надія, воля, радісне чуття. Головною думкою вірша є слова:

Який я декадент? Я син народа.

Дійсно, Франко був прологом, провідником передових ідей, а епілог — це кінець існуючому експлуататорському ладу.

Якою теплотою, щирістю віє від інтимної лірики Франка, яка пред­ставлена збіркою «Зів’яле листя»! Сам поет назвав її ліричною драмою. М. М. Коцюбинський так оцінив цю збірку: «Се такі легкі, ніжні вірші, з та­кою широкою гамою чувства і розумінням душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв». Ця збірка ще раз доводить, що людині ніщо не чуже. Франко — титан революційної думки і в той же час тонкий лірик, тому й близький він нам як звичайна людина, яка вміє так вірно, красиво кохати, і як борець за нову батьківщину. До глибини душі проймають ряд­ки, де автор оспівує свою кохану, з якою не судилося поєднати свою долю:

Твої очі, мов криниця Чиста на перловім дні,

А надія, мов зірниця, З них проблискує мені.

Ліричний герой наділений лицарськими рисами, як годиться справжньому чоловікові, він готовий взяти на себе всі удари долі, при­значені коханій:

Як в дорозі здиблю горе, Що тобі несе удар, Сам його на себе справлю І прийму його тягар.

Франко відмінно знає українські пісні, тому багато його віршів із збірки перегукуються з народною піснею.

Дівчину він порівнює з червоною калиною, горіховим зерням. Фігу­рують часто і образи-символи: зелений явір, червона рожа, дубочок ку­черявий. Вірші часто починається з вигука «ой»:

Ой, жалю, мій жалю, Гіркий непомалу! Упустив я голубочку Та вже не спіймаю.

Ліричний герой — мужня людина, він не дорікає коханій за нерозді-лене кохання, а шукає забуття. Тамує свій сердечний біль у зустрічі з природою:

Неси ж мене, коню, по чистому полю, Як вихор, що тутка гуляє, А чень утечу я від лютого болю, Що серце моє розриває.

Вірші збірки «Зів’яле листя» настільки мелодійні, що хочеться на­звати їх піснями. Та й багато віршів покладено на музику: «Безмежнеє поле», «Ой ти дівчино, з горіха зерня», «Розвійтеся з вітром.», «Черво­на калино.» і багато інших.

І. Я. Франка по праву можна поставити в один ряд із такими славет­ними іменами як Данте, Петрарка, Пушкін, Єсенін, які так ніжно оспіва­ли своїх коханих Лауру, Беатріче, Анну Керн. Звичайно, у збірці дуже багато присвячено віршів Ользі Рошкевич — першому, але нещасливому коханню.

Власне, за цю відвертість, з якою автор показав драму в особистому житті (хоч вважається, що не можна ототожнювати дівчину у поезії Фран­ка з Ольгою), його і охрестили декадентом його недруги, щоб ще більше додати душевного болю. Але недарма Франко має ім’я Каменяра. Пере­важна більшість його поезій — це громадянська, політична лірика, і деві­зом його завжди було:

Лиш боротись значить жить.

СПІВЗВУЧНІСТЬ ПОЕЗІЇ І. ФРАНКА З НАРОДНОПІСЕННОЮ ТВОРЧІСТЮ

Титаном праці, видатним письменником, ученим, публіцистом, літера­турним перекладачем, видавцем, активним громадським діячем був Іван Якович Франко. Письменник мав великий дар класика — вміння промов­ляти не лише до своїх сучасників, а й до наступних поколінь. І. Франко писав: «Яко син українського селянина, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею селянських рук, почуваюся до обов’язку, відробити ті шля­хи, які видала селянська рука на те, «щоб я міг видряпатися на висоту.»

Чи не тому в його творчості так багато народнопісенних мотивів? Візьмемо хоча б цикл «Веснянки» зі збірки «З вершин і низин». Він ціка­вий перш за все з погляду творчої розробки поетом народнопісенних тра­дицій. Так образ весни в народній творчості завжди пов’язувався з надія­ми, мріями людей про краще життя. Буяє цвіт — і росте душа хлібороба. Народні пісні — веснянки славили прихід весни, пов’язуючи його з май­бутнім урожаєм, чеканням особистого щастя.

То ж і не дивно, що Франко, увібравши традиції української пісні, майстер­но розвинув їх у своїй творчості. У циклі «Веснянки» поет прихід весни пов’я­зує не тільки з новим урожаєм, а й із довгожданими суспільними змінами:

Гримить! Благодатна пора наступає, Природу розкішная дрож пронимає, Жде спрагла земля плодотворної зливи, І вітер над нею гуляє бурхливий, І з заходу темная хмара летить — Гримить!

Жанр веснянок використовувався українськими поетами і до Франка. Але це були переважно пейзажні малюнки, у яких ліричний герой милував­ся розквітаючою весняною природою. І. Франко ж вніс у цей жанр соціальні мотиви. Так у вірші «Гріє сонечко» поет звертається до сучасників із закликом не бути байдужими у житті, активно протистояти несправедливості:

Гей, брати! В кого серце чистеє, Руки сильнії, думка чесная,— Прокидайтеся!

Встаньте, слухайте всемогущого Поклику весни!

Усі веснянки циклу об’єднані вірою в перемогу нового над старим, ре­акційним, що затримує світовий прогрес. Це голос душі поета, для якого смисл життя в боротьбі за щастя і волю трудящих.

Символом усього прекрасного, ніжного, благородного в людях є на­роднопоетичний образ червоної калини у вірші «Червона калина, чого в лузі гнешся?», що входить у поетичну збірку «Зів’яле листя»:

Червона калино, чого в лузі гнешся? Чого в лузі гнешся?

Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?

До сонця не пнешся? Червона калина в поезії Франка, як і в народних піснях, символ­ізує дівочу вроду, ніжність, а дуб — втілення парубоцтва, сили, зав­зяття, ніжності. Поет у своєму творі трансформує ці образи-симво-ли відповідно до нових соціальних умов. У вірші калина — це ніби збірний образ галицьких дівчат, для яких батьки готували один шлях — заміжжя. Але для людського щастя цього замало. Заклик до порушення старих сімейних і громадських традицій читається між ряд­ками поезії.

Вірш «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» теж має народнопісенну ос­нову. Читаючи цю поезію, мимоволі пригадуєш чудові перлини українсь­кого пісенного жанру — пісні про кохання («Сонце низенько.», «Ой ти, дівчино, горда та пишна», «Тече річка невеличка»), до яких за своїми мо­тивами близькі твори Франка. Але «Ой ти, дівчино.» — твір цілком ори­гінальний, що сяє коштовним діамантом у скарбниці української класич­ної лірики. І радощі, і горе приносить ліричному героєві палка любов:

Ой ти, дівчино, з горіха зерня, Чом твоє серденько — колюче терня? Чом твої устонька — тиха молитва, А твоє слово остре, як бритва?

Епітет «колюче терня», безперечно, бере свій початок теж із народної пісні, де терен був завжди символом перешкод на шляху до щастя (пісня «Цвіте терен» та інші). Як бачимо, Іван Франко у своїх поезіях широко використо­вує образну систему і систематичні багатства народної творчості. У переваж­ній більшості поезій, наприклад, збірки «Зів’яле листя» зустрічаємо повтори окремих словосполучень («Зелений явір, зелений явір»), які дають можливість краще організувати думку, роблять її виразнішою, емоційно забарвленою. Ба­гато в поезіях епітетів («ясная зоре», «квіти запашнії»), порівнянь («Та її го­лос — пшеничний колос»), зіставлень, риторичних запитань («Чого являєш­ся мені у сні?»). Усе це наближає вірші поета до народної пісні. Багато з них завдяки своїй милозвучності, яскравості образів покладені на музику («Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Ой ти, дубочку кучерявий», «Ой жалю, мій жалю», «Безмежнеє поле» та інші) і стали відомими піснями.

Безумовно, тут велику роль зіграло і те, що почуття, якими сповнені поезії Івана Франка, виходять за межі особистого життя однієї людини, хвилюють кожного.

Усі поезії І. Франка різні за характером, принципом відображення дійсності. Однак спільне для них — багатобарвність і неповторність Фран­кового поетичного слова, тобто те, що робить їх перлинами світового пись­менства. Нехай же збагачує і сьогодні душі поколінь ніжністю, нелегким вмінням кохати, благородством, шляхетністю лірика Франка!