Правознавство

Колективні трудові спори (конфлікти) та порядок їх розв’язання

Колективні спори – це спори між трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом з питань установлення нових або зміни чинних соціально-економічних умов праці та  виробничого побуту; укладення або зміни колективного договору; виконання колективного договору або його окремих положень; невиконання вимога законодавства про працю.

Порядок вирішення спорів такий:

Колективні спори вирішуються веденням переговорів із застосуванням спеціальних процедур і засобів. Якщо сторони не дійшли згоди в переговорах, вони формують спеціальну комісію для вироблення практичних рекомендацій щодо сутності спору і проводять консультації. Така комісія – це примирювальна комісія. Вона залежно від рівня спору розглядає спір протягом 5, 10 або 15 днів.

У разі несхвалення комісією рішення зі спору, яке задовольнило б конфлікт, створюється трудовий арбітраж – орган, що складається із залучених сторонами спеціалістів, експертів тощо. Він ухвалює рішення протягом 10 днів з дня його утворення (інколи 20 днів).

Запобігати виникненню колективних трудових спорів покликана Національна служба  посередництва і примирювання. Сторони після додержання передбачених примирних процедур мають право звернутися за сприянням у вирішенні спору до цієї служби, яка в десятиденний строк надсилає сторонам свої рекомендації. Керівники у семиденний строк повинні розглянути матеріали і рекомендації і проінформувати про прийняті рішення сторони спору і Національну службу посередництва і примирення.

Для вирішення трудового спору колектив має право організовувати і проводити страйк, збори, мітинг, пікетування, демонстрації в порядку і формах, передбачених чинним законодавством. Страйк – це крайній захід вирішення конфлікту, коли всі інші можливості вже використано. Це тимчасове колективне припинення роботи працівниками з метою вирішення колективного трудового спору. Проте деякі категорії не мають права на такі заходи (водії громадського транспорту, працівники суду, прокуратури, держаної, виконавчої влади, правоохоронних органів).

Захист прав власності в Україні, гарантії захисту

Власність – це економічна категорія, яка є одним з проявів суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ.

Право власності – це сукупність правових норм, які регулюють і закріпляють суспільні відносини, які виникають у зв’язку з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юр особами і державою, які надають названим суб’єктам рівні права та обов’язки по володінню, користуванню та розпорядженню майном.

Захист прав власності здійснюється всією правовою системою держави. Чинне законодавство визначає основні способи захисту прав власності, серед яких:

1. визнання права власності на землю;

2. відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої порушенням прав власності;

3. усунення порушень прав власності, які не пов’язані з втратою володіння;

4. витребування майна з чужого незаконного володіння.

Держава покликана забезпечувати всім власникам рівні умови захисту прав власності, який  здійснюється в позовному порядку судом, господарським судом, третейським судом тощо.

Для захисту прав власності застосовуються речово-правові і зобов’язально правові позови. До перших належить: віндикаційний (повернення або відшкодування всіх доходів, що могли бути здобуті за час незаконного володіння майном), негаторний (вимога про усунення перешкод у здійсненні права власності, не пов’язаних з позбавленням володіння річчю). Відносно зобовязально-правових способів захисту права власності, то вони засновані на договорах, але можуть бути пов’язані і з позадоговірними зобов’язаннями. До них належить: відшкодування збитків, повернення речей, які віддані в користування за договором.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути його протиправно  позбавлений чи обмежений в його здійсненні, крім випадків і в порядку, встановлених чинним законодавством.

Власник може вимагати  усунення будь-яких порушень його права і вимагати повернення свого майна з чужого незаконного володіння протягом трирічної позовної давності.

Поняття управління та його види.

Адміністративне право пов’язане за таким соціальним явищем як управління.

Управління – це керівництво певними суспільними процесами. Об’єктами управління є: суспільна праця (процес виробництва), державні органи та об’єднання громадян, громадяни, в тому числі й іноземні та особи без громадянства, тварини і рослинні організми, технічні засоби.

Управління умовно можна поділити на таке, що здійснюється в технічній, біологічній та соціальній сферах.

Технічне управління направляє свою дію на управління механізмами, обладнанням з метою підвищення продуктивності праці людини, забезпечення її потреб у виробництві.

Біологічне – спрямовується на тваринний і рослинний світ з метою підвищення їхньої продуктивності.

Соціальне є провідним видом. Його дія поширюється на соціальну сферу, де суб’єктом і об’єктом управління виступають людина і колективи людей.

Також є державне управління – одна з головних форм діяльності держави, особливий вид соціального управління в суспільстві.

У широкому значенні – це діяльність всіх видів державних органів: законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових. Державне управління – це також підзаконна виконавча діяльність органів виконавчої влади, спрямована на практичне втілення законів у процесі повсякденного і безпосереднього управління в господарській, соціально-культурній та адміністративній сферах.