Архів позначки: поезія

ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИЧНОЇ МОВИ ВАСИЛЯ СТУСА

Василь Стус — один із найбільших українських поетів нашого століття. Це світлий образ людини, що стала символом незламності духу, людської і національної гідності. Це самобутній поет, схильний до філософського заглиблення поетичного слова і водночас — до синтезу глибинних джерел традиційного українського образотворення й поетич­ної мови ХХ ст.

Поезія Стуса прийшла до нас не так давно і далі доходить, як світло далекої зірки. Його ім’я увійшло в життя нашої країни на потужній хвилі національного відродження й державного утвердження України. Це час руйнування ідеологічних табу, час відкриття нових знань про минуле й су­часне України, час радісного майоріння синьо-жовтих знамен. Ця неза­бутня сторінка нашої історії освячена іменем Василя Стуса.

Та час спливає, свята змінюються буднями, життя невблаганно ста­вить перед нами свої прагматичні завдання. Справедливі гасла від часто­го повторення ризикують виродитися у фразу. Стає страшно від думки, що дорога для нас постать поета може перетворитися на новий офіціоз, на штамп. Не можна допустити спекуляцій його іменем, творення нового культу і нового міфу.

Поет виростав і формувався в задушливій атмосфері, де його праг­нення бути особистістю видавалося підозрілим. Але Стус виборював пра­во «самособоюнаповнення» своєю творчістю.

Ліричний герой Стусової поезії — людина внутрішньо вільна, живе, діє, незважаючи на обставини, всупереч їм. Це дало йому змогу лишити­ся Людиною і Поетом, перетворити табірну дійсність на свій «Парнас».

У різних життєвих ситуаціях він залишається вірним своїй долі, яку сам обрав:

На долонях доль, поміж обачних пальців, потекло, немов пісок, дощами перемитий, моє життя.

Як я губився в тих долонях доль!

(«Замерехтіло поміж двох світів»)

Але він не хотів та й не міг бути «вільним» від усього — від «пам’яті століть», від своїх зобов’язань перед рідною землею, перед своїм народом.

Стус належить сучасній поезії, поезії ХХ ст. Належить до її «золотого» фонду, до її класики, як Пастернак і Тичина, Незвал і Лорка, та й зрештою зрілий Рільке.

Стус культивує свій словник, активізує певні словоформи. Йому вла­стива інтонаційна неповторність, смислове й емоційне переосмислення слова, творення власних «стусівських» неологізмів.

Та не тільки нові слова творить Василь Стус. Значним є його внесок у розвиток української поетики. Він розробляє мотиви і напрямки, яких ще не знала світова література.

У ранньому вірші 1963 р. «Сто років, як сконала Січ» з одного боку постає проблема зв’язку поета з долею України, з іншого — проблема влас­ного життєтворення:

…Як вибухнути, щоб горіть? Як прохопитись чорнокриллям Під сонцем божевільно-білим? Як бути? Як знебуть? Як жить?

Для людини тоталітарного суспільства навіть просте неприйняття чинних норм є активною вольовою дією.

В. Стус постійно відчував себе в’язнем: чи перебував він на так званій волі, чи за ґратами, але відчуття неволі його ніколи не покидало… Пока­зовим може бути мотив 35-го вірша з його «Палімпсестів», де ліричний герой звертається до наглядача:

Структура деяких віршів із «Палімпсестів» — романсова; у світовій мистецькій практиці подібне майже не трапляється, оскільки класичний романс за змістом може бути тільки любовною піснею. В. Стус скорис­тався ж цією художньою формою для того, щоб максимально інтимізува­ти почуття вітчизни, котре в романсі має змогу розвиватися єдиним і не­повторним мелодійним рухом.

— Учися, серденько, колись З нас будуть люде,— ти сказала. А я й послухав, і учивсь, І вивчився. А ти збрехала. Які з нас люде?..

(Т. Шевченко. «Доля») В. Стус скористався цим відомим мотивом з усіма його риса­ми чи ознаками, змінивши лише кінцівку на значно похмурішу, ніж у Шевченка: у Кобзаря — поклик іти далі («Ходімо дальше, даль­ше слава, а слава — заповідь моя»), а у Стуса — цілковита без­вихідь:

Ніким не став ти.

Навколо ґрати, двері, ґрати

і ночі тінь — така ж картата,

Як доля — марне веселить

твій божевільно вільний спокій.

Можна було б спробувати поміркувати: а може — це наслідування, зви­чайне навчання у корифеїв і т. д.? Ні! Василь Стус запозичує у старших лише зовнішню подобу чи схожість, а внутрішньо дає цілком нову поетичну якість, яка витримана в дусі постмодернізму. В «епоху напівсонця — напівтьми», (кажучи його словами), В. Стус писав не для всіх, а для кожного.

Я Б ПОБАЖАВ ТОБІ КОГОСЬ ОТАК ЛЮБИТИ, ЯК Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ… (За поезією В. Симоненка)

Душевні сили людини невичерпні, коли їх освячує любов. Найвищим проявом любові є, на мою думку, материнська любов, любов дітей до батьків, з якої природно витікає пошана «до свого роду і народу», піклу­вання про їх добробут, здатність і готовність стати на їх захист у скрутну чи трагічну годину. Саме з цього формується найсвятіше почуття любові до рідного краю, рідної землі, до Батьківщини.

Власне, після Шевченкового «Я так люблю мою Україну убогу» немає в українській поезії жодного поета, який би не освідчився у своїй любові до України, до рідної землі, не поклявся б їй у вірності, у готовності віддати за неї життя. У цих поезіях в особливому сяйві і красі постає Україна, її народ, на якому «світ стоїть, прекрасний, багаті душею люди».

Василь Симоненко. З мужності народу, з горя і звитяжної боротьби виспівалася його поезія.

Зболений ранніми болями, одержимий жагою любові до матері-Батьківщини, він виповів цю любов і цей біль у слові пекучому й шаленому:

Дай мені у думку динаміту,

Дай мені любові, дай добра,

Гуркочи у долю мою, світе,

Хвилями прадавнього Дніпра.

Україна — мати, святиня, вона дає крила й снагу, глибінь роздумів і ху­дожні барви. У відданості поета Батьківщині — синівське щастя, його і сила, і честь:

Ти дала мені радісну вдачу, Кров гарячу пустила до жил. Я без тебе нічого не значу, Ніби птиця без крил. Гортаєш сторінки поезій Василя Симоненка і ще раз переконуєшся, що він, випоєний соками рідної землі, духовно багатий, сповнений почуттям гідності, очима господаря і спадкоємця дивиться на її історію і її майбутнє:

Щось у мене було

І від діда Тараса,

І від прадіда —

Сковороди.

Не шукаю до тебе

Ні стежки, ні броду —

Ти у грудях моїх,

У чолі і в руках.

«Грудочка землі», «Верба», «Прирученим патріотом» Автор знову звертає увагу читача на чарівну природу України, на душевні скарби на­роду. Він пристрасно словами Великого Кобзаря наголошує, звертаючись до «приручених патріотів»:

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра!..

Художня палітра творчості Симоненка багатюща. Цікаво, що мотиви громадянської та інтимної лірики поета зливаються в однорідний поетич­ний сплав.

Любов ліричного героя Василя Симоненка пристрасна, шалена. Його кохана — реальна жінка «одчайдушна, печальна, розхристана, голуба і без­жально освистана». Він зустрічає свою кохану просто на вулиці, серед людсь­кого натовпу, біля під’їзду. І в цій прозі життя він знаходить велич почуттів.

Ліричний герой кохає ніжно, чисто, палко. Любов дає духовне натх­нення, очищає душу:

І сьогодні вклоняється серце моє Тій земній, соромливій, жагучій жіночості, Що красою життя — материнством — стає. Це — Василь Симоненко. А взагалі, немає в світовій літературі особ­ливо в поезії, жодного автора, який би не присвятив своїх творів інтим­ним переживанням. Це ж можна сказати і про українських поетів — і кла­сиків, і сучасників. Їх твори освячені ласкавим світлом людяності, любові й доброти. Вони заворожують особливим чаром щирості, вистражданості, неспокою духу і чистоти почувань, високої людської гідності. Щаслива та людина, що вміє любити. Василь Симоненко вважав, що йому долею даровано багато щастя. На землі сміятись і страждати, жити і любить поміж людьми».

Любов у його поезіях набуває вселенського характеру. Це любов до всього, що оточує людину:

І тому світ завжди благословляє І сонце, що встає, і серце, що кохає.

«ЗОЛОТЕ ЗЕРНО» ІДЕЙ У ПОЕЗІЯХ І. ФРАНКА

План

I. І. Франко — поет боротьби і кохання.

II. Багатство тематики, ідейна глибина, різноманітність форми по­езій І. Франка.

1. Патріотичний пафос вірша І. Франка «Гімн», прологу до по­еми «Мойсей».

2. Заклик до поширення в народі прогресивних ідей у поезії «Гріє сонечко».

3. Усвідомлення своєї ролі в суспільстві як поета у вірші «Дека­дент».

4. Краса, сила і ніжність інтимної лірики І. Франка.

III. Виконання письменником свого громадянського обов’язку, ви­словлення гарячої любові до рідного краю.