9 клас

ЧОРНОБИЛЬ

А місто спало.

Була квітнева ніч, одна з кращих ночей року, коли листя зеленим туманом враз проступає на деревах.

Уся країна спала, ще не відаючи про величезне нещастя, що прийшло на нашу землю.

Леонід Петрович Телятников, Герой Радянського Союзу, 36 ро­ків, начальник військово-пожежної частини № 1 Чорнобильської атомної станції, майор:

«У караулі лейтенанта Правика було сімнадцять чоловік. Тієї ночі він чергував. Якщо говорити про цей караул в цілому — на відміну від того, що пишуть у газетах, третій караул не був такий ідеальний. І якби не цей випадок, ніколи, звичайно, про нього не писали б…

Володя Правик, здається, був наймолодший — йому було 24 роки. Вдачею він добрий, мякий, ну й вони його інколи підво­дили. Він ніколи нікому не відмовляв на будь-яке прохання. Він вважав, що має йти на поступки. У цьому, можливо, була якась слабкість з його боку — траплялися й сутички, а він залишався винним, тому що в караулі були й порушення… Але він додер­жувався своєї лінії…»

З самого початку аварії Правик дав сигнал тривоги усім по­жежним частинам Київської області. За цим сигналом у бік АЕС висилалися пожежні підрозділи сусідніх населених пунктів. Тер­міново готувався резерв.

Григорій Матвійович Хмель, 50 років, водій пожежного авто­мобіля Чорнобильської районної пожежної частини:

«Я люблю грати в шахи. Тієї ночі чергував. Грав з шофером. Кажу йому: «Не те, Мишко, робиш, помилки робиш». Він програ­вав. Десь до дванадцятої години ночі тяглася наша розмова, потім я кажу: «Мишко, я піду, мабуть, спати». А він каже: «А я буду ще з Борисом грати».— «Ну, гуляй».

У нас там лежаки, я поклав лежак, матрац поклав, ковдру взяв чисту, ковдру в шафці, то я під голову поклав і ліг. Не знаю, довго я дрімав чи ні, потім чую щось: «Так, так, поїхали, пої­хали!» Я розплющую очі і бачу: Мишко стоїть, Борис, Гриць.

«Поїхали».— «Куди?» — «Зараз Володя візьме зведення». Потім він тільки-но прийняв зведення загула сирена. Тривогу зробили. Я запитую: «Куди?» — «На Чорнобильську АЕС» (Щербате; 316 сл.).

«ЧОРНА РАДА»

Запорожці були незадоволені чварами між Тетерею, Золота-ренком і Сомком за гетьманську булаву і не бачили серед них гідного претендента на її отримання. Тому на початку 1663 року на січовій раді козаки вирішили обрати гетьманом України Івана Брюховецького.

Щоб заручитись підтримкою простого люду, запорозьке това­риство розіслало по всій Україні гінців, і ті активно агітували за «народного», «свого» гетьмана, який захищатиме їх інтереси.

Московському уряду була до вподоби зміна українського геть­мана, бо Тетеря їх зовсім не влаштовував через «дружбу» з поля­ками. Знаючи про прихильність запорожців та Брюховецького до Москви, царський уряд усіляко підтримував назріваюче пов­стання козаків проти законного гетьмана Тетері.

17 червня 1663 року відбулася «чорна рада», яка проходила не на Січі, а за московськими воротами Ніжина.

В історії рада 1663 року відома, як ніжинська, або чорна. «Чорною» її назвали тому, що на раду вперше була допущена козацька чернь. Ця рада була однією з найбурхливіших, на якій зчинилася справжня колотнеча.

На раді були присутні від московського уряду князь Вели-когагін, Хлопов, дяк Фомін і деякі інші урядовці. Крім цього, 8 000 московських ратників. З боку українців були присутні козацька старшина (Брюховецький та кілька полковників), сот­ники, запорожці, міщани, єпископ Мифодій та козацька чернь.

Треба сказати, що на «чорній раді», крім Брюховецького, на посаду гетьмана претендували Яків Сомко і Василь Золота-ренко. Московський уряд, боячись можливих заворушень, нака­зав усім старшинам і козакам з’явитись на раду без зброї.

Серед площі встановили стіл і розкішне крісло для москов­ського князя. Неподалік була встановлена царська палатка чорно­го кольору. Саме за нею знаходилось російське озброєне військо.

Вдарили в котли, і козацькі війська почали збиратися в коло. Та супроти наказу князя Великогагіна українці були озброєні. Князь став зачитувати царську грамоту, але, не дослухавши його до кінця, прихильники Івана Брюховецького стали проголо­шувати свого ставленика гетьманом. Вони за давнім козацьким звичаєм почали підкидати угору шапки. Та прихильники Якова Сомка стали відстоювати свого кандидата. Незабаром втрутились і золоторенківці.

Поступово суперечки щодо обрання гетьмана перейшли у справжню бійку. Багато людей було поранено, а деяких до смерті забито. Раду було зірвано.

Наступного дня, як відомо з історичних свідчень, «без зайвих криків і чвар вільними голосами присутніх» було обрано Івана Мартиновича Брюховецького гетьманом (Б. Товстий; 346 сл.)

СПОГАДИ

По огорожі ходить шепіт і млость у темряві весняної Вели­кодньої ночі помежи столітніми дубами й липами… І та ніч Великодня, той спогад далекого дитинства ось нашаровується на дійсність, напливає на неї й творить двоїсту візію з реального й давноминулого, повторюючись і проходячи перед очима до болю чітко, відбуваючись заново ось тепер, ось тут, у такій невідповід­ній ситуації… Ущерблений місяць, зачеплений за хрест дзвіниці, висить шкереберть. Через нього пролітають кажани й хрущі і, десь стукнувшись — либонь об шиби освітлених вікон собору, падають на білу латку піску, на білі мармурові плити надгроб­ків під мурами церкви. А вони — маленькі романтики — ідуть по ограді, побравшись за руки,— чотири маленькі брати, один другого менший,— крадуться крізь загадкову темряву навколо церкви, дослухаються до таємничих шепотів, приглядаються до таємничих тіней, рухомих і нерухомих, що виповнюють весь навколишній світ, такий незбагнений, такий загадковий, де геть згубилися межі між реальним і нереальним. Але вони не шука­ють тієї межі, вони навіть не підозрівають її існування. Для них весь світ здається реальним і то реальним саме через свою фантас­тичність, світ з відьмами, з привидами, з янголами. Химерний, загадковий світ. Світ-казка. Тісно притискаючись одне до одного, вони кружляють по ньому помежи столітніми дубами, через смуги світла від освітлених вікон собору. Десь угугукає сова в синіх нетрях ночі, і здається, то вона дивиться примруженим вогненним оком місяця. Тоді вони ще міцніше беруться за руки й біжать… Вони чують дівочий сміх, і поцілунки, і млосний шепіт під церк­вою, під липами, на горбках, у таємничій темряві… А в церкві читають «Апостолів». У великій-великій церкві, з височенними стелями бань, що губляться десь у мороці, куди не сягає світло свічок і лампадок, прохолода і тиша, і ту тишу ледве порушує монотонний, тремтливий голос читця. Той читець, гейби Хома Брут, злякано стоїть посеред церкви, поглядає одним оком на гріб з Христом, що його, розіп’ятого, а потім знятого, поклали отак посеред цієї великої церкви під шкляну покришку, і другим оком читає з книги таємничі слова, вимовляє їх тремтливим голо­сом — слова про те, як Христа мучили. А кругом читця порож­ньо — велике світляне коло, і, здається, ніхто не сміє того кола переступити, мовби там десь накреслена зачарована лінія, що її ніхто не в силі подолати; люди зрідка входять у морок церкви, навшпиньки, нечутно і так само нечутно виходять або, лишив­шись, тиснуться попід стінами… Стомившись, читець витирає піт і озирається. Тоді з-за колон, десь з мороку виходить до нього інший, переступає світляне коло і, прокашлявшись, несміливо продовжує читати, а перший з полегкістю виходить геть туди, де шепіт, весняна млость і поцілунки… Чотири маленьких брати, побравшись міцно за руки, стоять нерухомо й дивляться на ворух­ливі язички свічок там, над Ісусом. їхні серця б’ються схвильо­вано й єдиним ритмом. Вони стоять, мов заворожені, бо ще пере­бувають під чаром іншої ночі, минулої ночі, коли вони разом із своїм батьком приходили до «Плащаниці», до ось цього гробу прикладатися. Невиспані, побравшись за руки і спотикаючись на пішоходах, під мерехтливими зорями вони прибігли опівночі до гробу, дивилися на тяжкі рани пробитих рук і ніг і, глибоко зворушені виглядом замученої й покладеної в гріб людини, мерех­тіли сльозами на неї й один на одного і стиналися дитячими сер­цями. Вони не говорили, вони не давали обітниць, але в той же час вони присягалися всім своїм єством любити добро й ненави­діти зло, бути вірними, бути дружніми, щоб ніхто нікого з них не міг отак розп’ясти. І вони були вірними, вони були дружніми (Іван Багряний; 564 сл.).

Лексична робота.

• Візія — привид, мара; видовище.
• Гейби — (діалектичне) наче, немов.
• Лямпадка — лампада — наповнена оливою невелика посудина з ґнотом, яку запалюють перед іконами.
• Млосний — який викликає знемогу; який п’янить, дурманить свідомість.
• Нетрі — труднопрохідні місця, які заросли лісом, чагарни¬ком; глуха, густо забудована, брудна, погано впорядкована для життя частина міста.
• Ущерблений — який поступово зменшується, убуває (про мі¬сяць); щербатий.
• Химерний — який викликає подив; незвичайний, чудернаць¬кий; якому властиві дивацтва.