Архів позначки: Іван Франко

Іван Франко. «Гімн», «Чого являєшся мені у сні», «Мойсей»

Підготовка до ЗНО, Твори з української літератури, , ,

    Іван Якович Франко – видатний поет, прозаїк, драматург, літературний критик, публіцист, перекладач, учений-гуманітарій, активний громадський діяч, філософ.
І. Франко був різнобічно обдарованою людиною.   Усього себе він присвятив збагаченню української культури, піднесенню її до європейського рівня. Літературна діяльність І. Франка стала цілою епохою в історії українського письменства та значною мірою урізноманітнила європейську художню палітру. Літературознавчі праці І. Франка сприяли розвиткові української гуманітарної науки, а його перекладацька діяльність знайомила українського читача з найкращими досягненнями світової культури.
Літературознавча, критична і публіцистична спадщина Івана Франка – найбільше досягнення української критики і публіцистики другої половини XIX – початку XX ст. (у 50-томному зібранні творів Франка їй відведено 18 томів).
І. Франко обґрунтував теорію наукового реалізму – література повинна художньо досліджувати дійсність у різних параметрах, творитися на засадах народності.
Автор поетичних збірок: «Баляди і розкази», «З вершин і низин», «Зів’яле листя», «Мій ізмарагд», «Із днів журби» та ін. Переклав з 14-ти мов твори світових класиків.
               Особливості творчості:
• І. Франко творив майже в усіх літературних жанрах: поезії, поеми {соціально-побутові, сатирично-політичні, гумористичні, історичні, біографічні, філософські), казки, оповідання для дітей і дорослих (понад 100), повісті, романи, драматичні твори (близько 15), нариси, фейлетони, памфлети, етюди, літературно-критичні статті тощо);
• проза письменника має гуманістично-просвітительський зміст, насичена соціальним оптимізмом;
• поезія характеризується патріотичною наснаженістю, глибиною філософських роздумів, щирістю душевних переживань (деякі твори митця покладені на музику: «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Червона калино, чого й в лузі гнешся?»);
• тематичні обрії творчості;
– сучасне і минуле галицького села;
– зображення життя людей «дна»;
– навчання і виховання дітей;
– життя інтелігенції, духівництва, робітників;
– історичне минуле;
– проблеми сучасного життя та ін.
• Іван Франко частково дотримується традиційних поглядів на тематичні пласти української літератури, що розкривають життя різних соціальних верств українського народу, і, у той же час, виводить літературу на нові обрії.
Стильово І. Франко належить до перших реалістів в українській літературі. Він -найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була вже його друга збірка «З вершин і низин».
Традиції й новаторство в художній літературі – це взаємопов’язані поняття, які характеризують вузлові моменти літературної спадкоємності. Традиція в будь-якій сфері людської діяльності – те, що у формі усталених звичаїв, норм, порядків передається з покоління в покоління. У художній літературі у процесі тривалого її розвитку традиційними стають деякі теми, мотиви, ідеї, образи і т.п.
                Новаторство – нововведення, характеристика тих граней творчої діяльності людини, якими ця діяльність відрізняється від традиційних форм. Письменник стає новатором у відкритті тем, типів, у вдосконаленні жанрових форм.

 

«Гімн»
Вічний революцйонер —
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю, —
Він живе, він ще не вмер.
Ні попівськiї тортури,
Ні тюремні царські мури,
Ані війська муштровані,
Ні гармати лаштовані,
Ні шпіонське ремесло
В гріб його ще не звело. 

Він не вмер, він ще живе!
Хоч від тисяч літ родився,
Та аж вчора розповився
І о власній силі йде.
І простується, міцніє,
І спішить туди, де дніє;
Словом сильним, мов трубою,
Міліони зве з собою,
Міліони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.
Голос духа чути скрізь:

По курних хатах мужицьких,
По верстатах ремісницьких,
По місцях недолі й сліз.
І де тільки він роздасться,
Щезнуть сльози, сум нещастя,
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувати,
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі.

Вічний революцйонер —
Дух, наука, думка, воля —
Не уступить пітьмі поля,
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?

 


         Гімн (від грец. «урочиста пісня») – урочистий твір символічно-програмового
змісту.
Поезія ввійшла до збірки «З вершин і низин», яка вийшла у 1887 р. (1893 – друге (повне) видання).
У поезії постав образ «вічного революцьонера» як одвічного духу, що «тіло рве до бою, рве за поступ, щастя, волю». Цього прагнення людини не зупинити ніяким реакційним силам, хоч, як свідчить історія людства, вони впродовж тисячоліть намагалися його умертвити, знищити. Поет підносить хвалу пориву людини до свободи, щастя, указує, що волелюбні ідеї особливо розкрилися в новітній час. Дух, що тільки «вчора розповився», простує туди, де розвидняється,- гучним голосом кличе до себе мільйони пригноблених і скривджених.
Голос «вічного революціонера», одвічного бунтаря, що не мириться з неволею, тепер чути в середовищі експлуатованих мас – «по курних хатах мужицьких,’ по верстатах ремісницьких». Він дає людям праці наснагу, породжує в них силу й завзяття «не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». Поет вірить у велику силу «науки, думки, волі», що поведе людину до кращого життя. Ритм, закличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивають визвольні настрої українського народу.
Збірка «Зів’яле листя» (підзаголовок «Лірична драма»)
Третя поетична збірка І.

Сторінки: 1 2

ХТО В КОГО УКРАВ ЩАСТЯ? (За драмою І. Франка «Украдене щастя»)

10 клас, Твори з української літератури, ,

Молода гарна дівчина — сирота Анна — кохала такого ж молодого муж­нього юнака Михайла Гурмана, який славився своєю запальністю, хоробрістю, завзятістю. Все йшло до весілля. Тим часом Михайла відправи­ли служити. Заздрісні брати Анни, аби позбавити її посагу, скористалися нагодою розбити майбутній шлюб. Вони повідомили сестрі, що її коханий загинув десь у Боснії, показали навіть фальшивого листа з повідомленням про його загибель. Як тяжко журилася Анна за коханим, можна лише здога­дуватися, бо у творі про це прямо не розповідається. Але пройшов час, брати підібрали Анні пару і віддали її заміж за тихого наймита з далекого села Миколу Задорожного. Анна прожила з ним кілька років.

Аж ось стало відомо, що Гурман живий, служить жандармом і вже роз­питувався про Анну.

Ціла буря почуттів знялася в душі Анни: і гнів на братів, і переляк, і відчай, і щось таке, в чому вона й собі поки що не зізнавалась.

Уже при першій зустрічі з коханим Анна рішуче відповіла йому: «Я шлюб­на жінка, я чоловіка маю». Але душевний надлом у неї вже стався. Вона поча­ла мучитися протиріччям між любов’ю і моральним обов’язком. Михайло надто рішучий, щоб відступитися від втраченого, здавалось, назавжди, щастя.

Гурман хоче заарештувати Миколу, але жінка не попереджає про це свого чоловіка. Для чого? Хіба це допоможе? І чи справді вона сама хоче, щоб усе залишалось по-старому? Вона ж кохає Михайла!

Обидва чоловіки — Микола і Михайло — кохають Анну. Створюєть­ся «трикутник». Зав’язується «гордіїв вузол», який можна лише розру­бати: Михайло знайшов своє втрачене молодече кохання і вже ніколи не випустить Анну з рук, Микола теж кохає Анну, вона його дружина, до­радниця і перша помічниця, Анна кохає Михайла, але їй безмежно жаль і чоловіка. Отже, ситуація заходить у безвихідь.

Михайло усуває з дороги Миколу, запроторюючи того до в’язниці, а сам ходить до чужої жінки, наважується привселюдно танцювати з нею, викликаючи різке осудження селянської громади.

Усі троє знову зустрічаються: Микола повертається з в’язниці. Але миттєвої розв’язки не відбувається, адже Микола слабкодухий і не ро­бить нічого рішучого. Розв’язка настає, коли напівп’яний Микола соки­рою вбиває жандарма. Його не заарештовують, оскільки вмираючий Михайло взяв усю вину на себе, сказавши, що вчинив самогубство.

На цьому закінчується зовнішній конфлікт. Але чи розв’язаний конфлікт внутрішній? Звичайно ж, ні. Троє нещасливих людей шукають щастя. Здаєть­ся, воно близько, вони думають, що ось-ось — і давні питання будуть розв’я­зані, і все в їхньому житті залагодиться. Але вийшло навпаки. Анна, мабуть, не зможе залишитися з Миколою — вбивцем її Михайла, останні зв’язки, що їх єднали, порушилися, вони вже чужі один одному люди. Микола, поза всяким сумнівом, відчуватиме докори совісті, дивлячись на вбиту горем дру­жину. Михайло ж наклав головою за пошуки свого щастя.

Хто винен? Відповідь може бути різною: брати, якщо взяти кон­кретних носіїв зла, суспільство, доля, фатум, природні закони. А точні­ше, винне суспільство, яке й влаштовує долі людей.

ЗОБРАЖЕННЯ ЧИНОВНИЦТВА, ШЛЯХТИ І ПОМІЩИКІВ У ПОВІСТІ І. ФРАНКА «ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ»

10 клас, Твори з української літератури, , , , , , , ,

Молодий, але досвідчений і вже надзвичайно популярний адвокат Євгеній Рафалович потрапляє в провінційне місто, де збирається працюва­ти. Знайомство з поглядами та життям місцевої інтелігенції Євгеній розпо­чав «заочно»: він дізнався багато чого від свого колишнього репетитора Валеріана Стальського, а останній назвав місто «акустичним». Тоді Рафалович трохи здивувався, спочатку не зрозумівши цього терміна. Але невдовзі нерозуміння пройшло, коли Євгеній сам став робити візити всім найзначнішим особам міста. Побував він у старости, бургомістра, гімназійних учителів і у багатьох інших. Враження адвоката були такі, ніби він побував у клоаці. Кожен доносив на іншого, ладен був знищити опонента. «А що буде,— думав Євгеній,— якщо ми колись наступимо один одному на ногу?!»

Розпочалася адвокатська робота, і Євгеній відчув на собі вплив «доб­родушних» управителів міста.

Пан староста, бачачи, що Рафалович захищає селян, спочатку м’яко натякав на недоречність цього, розповідав про майбутню блискучу кар’є­ру, яка чекає на адвоката за умови, що він позбавиться «мужичих» ідей. Не знайшовши розуміння з боку Рафаловича, староста вже кричав на увесь рот, що буде змушений вжити всіх заходів для нейтралізації адво­ката, бо той підбурює народ на протизаконні дії.

До ворожого Євгенію табору належить і збанкрутілий шляхтич по­вітовий маршалок Брикальський, який привласнив собі десять моргів се­лянської землі. Він намагався об’єднати панську і селянську позичкову каси, аби народними грішми врятувати себе від повного краху. Граф Кши-вотульський, хоч уже був кінець ХІХ століття, користувався ще майже середньовічними способами спілкування з селянами — він карав їх кан­чуками. А суд, якщо справа доходила до цього, покривав поміщика в усіх його злочинах, бо й сам, ще більшою мірою, ніж шляхтичі, був розкладе­ний хабарництвом, неуцтвом, жорстокістю й тупістю його представників. Яскравим прикладом цього є суддя Страхоцький — тупа, неосвічена, до того ж психічно хвора людина. Саме такі люди довели судові процеси до рівня сатиричного шаржу на судочинство. Чого можна було очікувати від суду, якщо там панували мертві шаблони, лінивство, кругова порука.

До негативних соціальних типів належать також пройдисвіти Шнадельський і Шварц. Заради наживи вони вбивають лихваря Вагмана, кра­дуть у нього гроші.

Вагман — найзагадковіша і найтаємніша натура. Він сам про себе каже: «шахрай, добродій добродіїв». І водночас пропонує допомогу Рафаловичу у справі захисту інтересів селян. Але і Вагман переслідує цілком прак­тичні цілі, намагаючись економічно знищити своїх особистих ворогів — деяких поміщиків та крупних чиновників.

Саме проти всіх цих різноманітних «п’явок» народу веде Рафалович свою титанічну боротьбу за визволення найбезправнішого прошарку су­спільства — селянства.