— Можеш ти зігнати роги без зілля у моєї дочки?
— Можу.
— Ось відписую тобі царство, і ось твоя жона.
— Вивезіть мені возів із два трісок на площу. І виїздіть усі городяни за двадцять п’ять верст від города. Буду такі ліки розпускати, що як зайде, то умре народ увесь. Витягніть її у сад до тієї купи дров.
Витаскали вони її до дров, а тоді вони убралися всі. Узяв він дрова, запалив, три бичі вирубав дубових, запарив, бере тоді бичі і потягає між рогами. Вона кричить.
— Це,— каже,— б’є тебе козак Мамарига, твій муж. Де ти мого коня Гивера діла?
— Той кінь живий, на станку. Не муч мене.
— А торби — волосянка та дротянка — де?
— То у батечка все поховане. Буде тобі перед лице усе, тільки мене не муч.
— Більше ж мене не будеш кидати?
— Не буду до віку вічного.
Ну, тоді він бере ягідку, роздавлює їй у рот — і спадає ріг; підіймає вона тоді голову вище. Укидає знову їй ягід дві-три у рот. Поїла, ще три роги спало. Тоді дає їй ще більше. Ті роги на ній осипаються. Із’їла штук сорок ягід; осипались роги, стала королева-дочка така, як і була.
— Ну, дивись, щоб ти знала, як заміж іти.
Пішли у кімнату, там найшли що пить, що їсти. Попили, поїли. Через час біжать городяни у город. Прибігає король у кімнати, зустрічає його дочка.
— Слава Богу, слава Богу!
Ну, тепер давай пирувати, пити-гуляти.
— З якої ти землі, хто ти є? — питає король того, що зігнав роги.
— Я,— говорить,— козак Мамарига, ваш зять перший. Мені вінчаться не треба, я уже вінчаний.
— Так то ти?
— Я,— говорить.
— Ну, тепер одписую тобі все царство.
От і царствує козак Мамарига. Він почитає жону, а жона його, і живуть у тім царстві.