— А ні,— говорить,— не знайшов і досі. Ну, попили, погуляли там собі.
— Ось,— каже,— брате, у мене дві жінки, так бери яку хочеш собі за жінку.
— Ні,— каже,— брате, дякую, я не хочу.
Побув троє діб у того брата, відпочив, тоді сказав:
— Прощай, брате, піду куди Бог дасть.
Пішов од того брата у путь-дорогу та іде собі куди Бог дасть. Ішов він днів три або чотири. Дивиться — гонить пан хортами зайця, і біжить той заєць дорогою прямо на нього. Він ударив палкою та й убив і сів там коло нього. Прибігли хорти, подивились і полягали коло нього. Добігає пан.
— Здрастуй,— говорить,— мужик! Тут зайця ти не видів?
— Ні,— каже,— я ось зайця убив.
Каже пан:
— Що ти є таке?
— Я,— каже,— козак Мамарига.
— Е,— говорить,— брат, вибач, може, я тебе образив як-небудь.— Схвачується з коня, береться за руки і цілується.— Ти,— говорить,— є мені брат, старший за мене., Пам’ятаєш, як ви, два брати, ішли, а мене третього прийняли?
— Так, пам’ятаю.
— Ну, прошу, брат, до мене у гості, я тепер живу добре! Сідай, брат, на коня на мого.
— Ні,— говорить,— дякую, брат, за коня, бо я на коні не вмію їздити.
Ну, ідуть собі, побралися за руки, коня закинув пан собі на другу руку. Ідуть і говорять собі.
— Що ти, брат, козак Мамарига, і досі собі місця не знайшов? Ось я уже вісімнадцять літ як женився і живу тут.
Приїхали додому до того пана. Уводить він його у свій дім. Увійшли, поздравствувалися.
— То,— говорить,— жона моя, я знайшов свого брата у степу, у дорозі.
Тоді посадили його, давай пить, гулять і не знають, де його й діти, такі раді вже вони йому.
— Ну, тепер я тобі, брате, половину всього віддам. Тебе, брате, оженю. Ось,— каже,— хоч у цих кімнатах будеш або збудуємо тобі або мені.
— Ні, дякую, брате, за твоє слово. Слава Богу, що ти собі нажив, а я собі що наживу, то моє буде.
Побув він цілий місяць у цього брата, погостював.
— Ну, тепер,— каже,— брате, краще піду собі куди Бог дасть. Ну, брат і плакав, і умовляв, щоб остався тут. А він каже:
— Дякую, не хочу.
— Може,— каже брат,— дати тобі коня хорошого на дорогу?
— Дякую,— каже,— за коня.
Тепер дав він йому сот чи дві, чи три на дорогу. Попрощалися, пішов собі у путь-дорогу оп’ять. Йшов довго-недовго, дивиться, аж три чоловіки б’ються на могилі. Він тоді навпростець швидше туди.
— Здрастуйте, господа, та за що ви б’єтеся?
Кажуть:
— За свою батьківщину. Нас три брати є.
— Яка ж у вас батьківщина?
— Оце у нас кінь Гивер, та торба волосяна, така, що дає їсти та пити, та чоботи такі, що поверх води ходять. Оце тільки у нас і батьківщини. Так отой каже, що я візьму те, а отой каже, що я візьму те, то ми і б’ємося за це. А ти,— кажуть,— що є за земляк?
— Я,— каже,— козак Мамарига.
— Ну, поділи нас,— кажуть,— брате козаче Мамариго, нашою батьківщиною,
—