— Згодні,— кажуть вони,— аби ти, козак Мамарига, нас розділив.
— Ну,— каже,— я буду вам, брати, говорити. Ступайте,— каже,— собі за півтори гона од мене, і тоді я махну — і біжіть усі разом: хто попереду прибіжить, яка любимая твоя штука, ту й бери, а котрий другим прибіжить, той бере собі теж любимую штуку, а задньому те, що зостанеться.
Вони пішли собі за півтори гона, тоді він махнув. Кінь Гивер у їх стоїть осідланий, готовий. Тепер він збирає собі торбу волосяну через плече, чоботи взув, тоді у стремено ніжку і сідає собі на коня, на Гивера.
— Ей,— каже кінь Гивер,— як, пане, тебе нести, чи поверх дерева, чи поверх комишу?
— Неси,— говорить,— мене поверх дерева.
Брати біжать назад, побачили, що він подався, а вони підняли руки вгору. А він і крикнув:
— Краще, як я, ніхто вас не розділить!
Він поїхав, а вони почухали собі голови та й пішли собі додому. Як узяв їхати козак Мамарига цим конем, так собі їхали, поки потомились. Тоді стали собі, палатки розбили, торбочку-волосянку тоді він розшморгує.
— Торбочко-волосяночко, дай їсти і пити.
Тут де узявся стіл: наїдки, напитки різні і йому, і коневі. Наїлись, напились.
— Торбочко, уберись!
Все убралося знову у торбу, нема того нічого.
— Ну, тепер, хазяїне,— кінь пита,— куди будемо їхати?
Каже:
— Я й сам не знаю. Ось як я пішов із свого міста, так ходжу більше двадцяти літ.
— Куди ж,— каже,— ви думаєте?
— Та,— каже,— я не знаю сам, куди Бог спровадить.
— Ну,— кінь каже,— поїдьмо у чужу землю. Там віддає король свою дочку заміж. Там у його стоїть дуб у двірці, хто може його зрубати, за того віддає дочку свою і царство відписує. Можете,— каже кінь,— той дуб зрубати?
— Ну,— каже,— зрубаємо не зрубаємо, а спробуємо.
Ну, і поїхали туди. Їхали діб троє чи там четверо, під’їжджають у ліс, через ліс переїжджають. Чують, що у лісі то рубають, то пиляють, гемблюють; дивляться — не видно ніде людей. Потихеньку ще ближче, устав з коня, веде його в руках, прислухається ближче; дивиться, аж на дубі торба висить, дротянка. Він ухопив гарапник у руки, як лясне, так луна пішла по всьому лісі, і крикнув тоді:
— У торбу убирайтесь собі!
Тоді бряжчить усе та все у торбинку убирається. Убралося — уже не чуть того нічого. Лізе тоді на дуба, підхоплює тую торбинку в свої руки, сідає на коня — і гайда. Прибігає у тую землю, до того короля і оповіщається, що приїхав з такої землі. Покликав король його у свій дім.
— Ну, за чим ти забився у мою землю?
— Ви, ваше сіятельство, свою дочку віддаєте заміж за того, хто може зрубати дуба вашого.
— То вірно,— говорить,— так; аби ти зрубав, то ти мені зятько будеш; тільки щоб зрубав і коріння з його повитягав, поколов, склав і