Був де не був один цар, котрий дуже любив полювати на звірку.
Раз він пішов у ліс з пушкою. Ходив, ходив цілий день по хащі і не міг нічого убити. Уже понад вечір вийшов на поляну і помітив прекрасного оленя, що мав дуже красні роги.
«Ей,— думає собі цар,— цього оленя любив би я встрілити із-за його красних рогів».
І почав іти за ним. Олень, як увидів чоловіка, пустився тікати у темний ліс. Цар за ним. Біжить, біжить і вморився… Кінчився ліс, вийшов цар на поле, дивиться: оленя ніде! «Що за чудо? — думає цар.— Весь час біг перед моїми очима і враз лиш пропав, ніби в землю провалився».
Цар дуже змучився і захотів води напитися. Шукає криницю, шукає і не може знайти…
А жагу таку має, що не може терпіти.
Раз лиш натрапив на криницю.
— Ну,— каже сам собі,— тепер нап’юся свіжої води. Нахилився до криниці, і щось піймало його за шию й не пускає.
І проговорило:
— Лиш так тебе відпущу, якщо пообіцяєш мені те, про що дома не знаєш.
Цар думає, думає… Ба, про що він дома не знає? Так він усе знає… І сказав:
— Хай буде по-твоєму. Обіцяю тобі те, про що дома не знаю.
— Добре… Через двадцять років прийду за ним.
І відпустив цареву шию. І підписали контракт. Вертається цар додому засмучений. Уже йому не мила звірка.
Опустив голову додолу і думає: «Ба що ж би то могло бути? Ба чи не народився у жони хлопчик, і я буду мусити його дати нечистому?» Прийшов додому, і справді народився у нього син!.. Цар узяв дитину на руки і дуже заплакав. Жона аж злякалася.
— Що з тобою сталося? Чому ти так гірко плачеш?
— Так і так… Я нахилився до криниці, аби води напитися, і щось вхопило мене за шию, не пускало і проговорило: «Пообіцяй те, про що дома не знаєш». І я пообіцяв, бо гадав, що про все знаю.
Тепер і жона злякалася і заплакала:
— Єдиного сина стратимо…
А потім почала себе і чоловіка утішати:
— Не журися. Двадцять років ще далеко. А там бог нам допоможе вийти з біди…
Мало-помалу вони заспокоїлися і майже забули про біду. А хлопчик ріс як з води,— здоровий, кучерявий, синьоокий. Одного дня він перегортав нянькові папери і знайшов контракт. Прочитав і побіг до вітця.
— Няньку, що це за документ?
Цар побліднів, заплакав, і перо йому впало з руки.
— Так і так, синку…—- і розповів хлопцеві свою біду.
— Ну, няньку… Раз таке діло сталося, я мушу нараз іти геть.
Прибігла й мати. Стали сина відмовляти. Айбо даремно. Він збирається в дорогу. Злагодили йому їжу, дали грошей, і хлопець рушився у світ.
Іде, іде, іде… Горами, лісами, полями… Як дуже змучився, сів на траву і закусує хліба.
Раз приступив до нього старенький дідо.
— Куди держиш путь, леґіню? — питає його.
— Іду та іду, сам не знаю куди. Нянько мене двадцять років тому продав нечистому, і тепер мушу йти.
— Ну, то я тобі пораджу… Підеш до одного царя, що має дванадцять