найсильнішого коня, сіли на нього і почали тікати.
Рано цар встав і послав за хлопцем слугу, аби приніс чоботи. Слуга стука у двері:
— Вставайте!
А постіль відповіла:
— Встаю, встаю…
Через пару хвилин слуга знов постукав у двері:
— Пресвітлий цар вас чекають.
А тазик:
— Тепер умиваюся.
Через якийсь час слуга знов:
— Пресвітлий цар просять вас у свою кімнату…
А рушник:
— Тепер витираюся…
І так далі. На що хлопець плюнув, усе замість нього голосом говорило.
Накінець цар розсердився і наказав слузі:
— Розбий сокирою двері! Що він буде мене стільки дурити!
Слуга вхопив сокиру і лупнув у двері:
— Втворіть двері і дайте чоботи!
Тоді лушпиння з огірка загойкало.
— Що собі цар думає, що з лушпиння можна чоботи зробити? Хай він зробить!
Слуга злякався, вернувся до царя і каже:
— Пресвітлий царю! Принц не втворяють двері, а грізно кричать: хай цар сам з лушпиння вчинить чоботи!
Ей, як розсердився цар, схопив топір — і бух у двері: розколов їх надвоє. Забіг у кімнату хлопця, а там — нікого! Заричав зі злості, як звір:
— Втекли!
Побіг до дівок, дивиться — найменшої нема. Розповів двом слугам, аби скоро сідали на коні і доганяли хлопця.
Слуги біжать, почали доганяти хлопця. Тоді дівчина каже:
— Я стануся церквою, а ти стареньким попом. Як тебе будуть звідати, чи не видів ти таких і таких, скажи: «Видів, коли я першу службу служив».
Так і було. Дівчина стала церквою, а хлопця перемінила в старого попа.
Догонили їх цареві слуги і звідають:
— Чи ви не виділи таких і таких, леґіня й дівчину?
— Видів, коли першу службу служив у цій церкві…
А церква вже мохом поросла — така стара. Думають слуги:
«Та коли ото він першу службу служив, якщо білий, наче молоко? »
І вернулися додому.
— Ну, чи догнали ви їх? — питає цар.
— Ні… Ми нікого не зустріли на путі, лише старого попа, який службу служив у церкві.
— Дурні ви! — закричав цар.— Таж то були вони! — і відрубав слугам голови.
Прикликав двох вояків і їм наказав доганяти леґіня:
— Що лише увидите — беріть!
Пустилися вояки в путь. Біжать, біжать. Стали доганяти хлопця… Дівчина знов каже:
— Я стануся водою, а ти мостом, дуже старим, поламаним, дірявим, зарослим травою.
Прибігли вояки до мосту, стали і говорять між собою:
— Вернімся… Через міст не перейдемо, бо старий, гнилий і зломиться з нами… Сюди ніхто не ходив уже сто років. Ніякого сліду не видно…
Вернулися додому.
— Ну, чи догнали ви їх? — питає цар.
— Ні… ми нікого не зустрічали на путі… Лиш добігли до одної води, через котру вів міст, старий, дірявий, погнилий, зарослий травою.
— Дурні ви,— закричав цар,— треба було води зачерпнути і міст порубати. Вода — то моя дівка, а міст – леґінь! — і відрубав воякам голови.
«Мушу сам іти»,— подумав і швидко осідлав коня, й полетів