А був же такий час, коли шибок зовсім не було. Люди тоді ще не здогадувалися, як їх робити.

Жив колись дуже веселий склодув, великий вигадник. Од­ного разу набрав він на кінчик своєї склодувної трубки чимало рідкого скла та й почав щосили дмухати. Стоїть, у трубку дме, на всі боки нею вимахує, ще й пританцьовує, очима всміхаєть­ся. А бульбашка все росте й росте, довга така витягнулась.

Глянув на неї склодув, глянули його друзі та й залилися сміхом.

—   Диви яке! — каже один.

—   Та це ж справжнісінька ковбаса,— підхопив другий.

—   Не ковбаса, а ціла халява до чобота!

—   І що з нею робити? — запитують усі разом.

—   Пирогів напечем,— пожартував на те веселун.

А треба сказати, що мав він роботящі руки й розумну голо­ву. Поклав скляну «халяву» на стіл, розрізав її уздовж, розка­чав, як розкачують тісто на пиріг, залізною качалкою. А коли скло прохолонуло, затверділо, зробив із нього першу прозору шибку. Тільки в яке вікно, у чиїй оселі її поставили, цього не скажу, бо ніхто того не пам’ятає.

Отак і почали склодуви робити віконні шибки. А чим шир­ші вікна вирубували люди в стінах, тим більші, важчі «халя­ви» доводилось видувати склодувам. Такі важкі, що їх у руках несила було втримати, і щоб не переважували вони майстрів, щоб не впав склодув разом із «халявою», його прив’язували до великого стовпа, закопаного біля скловарної печі…

Коли перші великі шибки вставили у вікна, людям це зда­лося справжнім дивом. Гордо вилискувало скло, пропускаючи крізь себе ясне сонячне проміння. Сонце вигонило з темних за­кутків морок, тішило, веселило. А скло зверхньо позирало на сірі стіни, здавалося, шепотіло:

—   І чого ви без мене варті? Що з того, що ви міцні й товсті, а я тонке й крихке. Ви відгороджуєте людей від зелених лісів і широких ланів. Поклали собі на плечі стелю і навіть небо за­тулили. А я впускаю сюди ясне сонечко! Заждіть, ще наста­не час, і з мене робитимуть не тільки вікна, а й стіни. Легкі, прозорі. Тоді кожна оселя нагадуватиме казково прекрасний кришталевий палац.

(346 сл.)    (За П. Утевською)