Архів позначки: «Талант»

ВТІЛЕННЯ В ОБРАЗІ МАРУСІ ЧУРАЙ МОРАЛЬНОЇ КРАСИ І ТАЛАНТУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В ОДНОЙМЕННОМУ РОМАНІ Л. КОСТЕНКО

11 клас, Твори з української літератури, , , ,

Українській літературі притаманне відображення всіх барв, усієї по­вноти, всього різноманіття народного буття. Починаючи від народних дум, Г. С. Сковороди, Т. Шевченка, Лесі Українки, О. Кобилянської і за­кінчуючи чи то Б. Олійником, чи то Олесем Гончаром, чи то кимось із інших сьогоднішніх літераторів, образи героїв у переважній більшості перенесені із життя. А тим паче, коли герой розповіді — жива людина, яка творила, жила, плакала і сміялася.

Саме така головна героїня однойменного роману у віршах Ліни Кос­тенко — Маруся Чурай.

За оповіданнями, ця легендарна жінка була втіленням краси та ду­ховної величі. Природа не позбавила її таланту віршування і великої любові до людей. Зрозуміло, що Ліна Костенко надала своїй героїні ще й тих рис, які притаманні були загалом жінкам та дівчатам України.

Не випадково про Марусю кажуть:

Ця дівчина не просто так, Маруся, Це голос наш. Це — пісня. Це — душа.

У романі час від часу автор підкреслює красу, вроду Чураївни, як-от:

— На матір схожа, тільки трохи вища. Ті ж самі очі і така ж коса.

— Ну, от скажіте, людоньки, навіщо Такій убивці і така краса?

А трохи далі:

— А це як хто. Я маю іншу гадку.

Якась вона не схожа на убивць.

Злочинниця,— а так би й зняв би шапку.

На смерть іде,— а так би й поклонивсь. Давайте уважніше прислухаємося до цих слів. Чи не бачимо ми за ними український народ, його горді, нескорені риси? Бо, я гадаю, зма­льовуючи Чураївну, Ліна Костенко малювала узагальнюючий образ ук­раїнської дівчини. Не можна, звичайно, сказати, що увесь український народ, зокрема дівчата, так собі отруювали своїх наречених, чи то Гри­ця, чи то ще кого. Але за цим інша вдача народу: гордість, небажання терпіти приниження.

Жодна людина у світі не зможе заперечити той факт, що українцям притаманні такі дивні людські риси, як глибоке відчуття краси, поетичне бачення світу. За існуючою легендою, Марія Гордіївна Чурай, полтавчан­ка, дійсно складала пісні. Про це йдеться і в романі. Ось як там сказано:

Виходить полк. Іван під корогвами.

І я край шляху осторонь стою.

Моя душа здригнулася словами.

Співають пісню, Боже мій, мою!

Але ж нам відома нескінченна низка пісень, які створив український народ. Вони так і залишилися народними піснями, та за кожною з них своя Маруся Чурай.

Читаючи і перечитуючи роман, переконуєшся, що за головною герої­нею, як і за іншими героями, стоїть народ, люди, які творили історію Ук­раїни, її культуру.

Поетеса, якій не байдужа її культура, її рідне слово, не випадково звер­нулася до образу Марусі Чурай як до носія рідної культури. Адже з вуст Чураївни на світ Божий з’явилися «Ой не ходи, Грицю», «Рости, рости, дівчинонько», «Засвіт встали козаченьки». І в цьому вбачається нероз­ривний ланцюжок: Народ — Чураївна — Костенко. Так, саме Ліна Кос­тенко. Адже ця поетеса від Бога, як і її героїня, творить українську літе­ратуру — незнищенну, невмирущу, високу поезію.

ХУДОЖНЯ МАЙСТЕРНІСТЬ С. ВАСИЛЬЧЕНКА У ПОВІСТІ «ТАЛАНТ»

10 клас, Твори з української літератури, ,

Твори С. Васильченка залишають по собі незабутнє враження, і не стільки своїм змістом, скільки формою, художнім втіленням. Кожен рядок (якщо це не діалог) — ніби пісня. Пейзажі, монологи, авторська роз­повідь — суцільні закодовані картини, символічні та метафоричні.

Важко сказати навіть, який художній прийом у С. Васильченка улюб­лений.

Осіннє листя не пожовтіло, а його «золотарі позолотили», торба — «мандрівниця», вірші — «зелені, зелені, як рута». Повітря — «чисте, хо­лодне, дише, як вино».

Постійно переплітаються темні і світлі тони: «чорний в жалобі веле­тень ліс», «процесія мовчазна, сувора» — і квіти, стрічки, гірлянди хри-зантемові білі, «у вікнах золотих»; «юнощі, що з карими очима, попи старі — в їх бороди сиві — несуть…», «Будували, сподівались — ударив грім: розбив, по полю розвіяв…». Засіб контрасту створює неповторне враження й далі, у відомій символічній картині нічного дощу: «А з усіх боків шумлять вікна — плачуть… » — і «В мене грає радість, як вино…». Особливо зворушливо-оптимістична остання фраза: «Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!.. »

Учитель-оповідач у повісті — романтик, уміє опоетизовувати найбу­денніші речі: «Бувало, в темну, найтемнішу ніч, коли темрява билася у вікна, як хвилі безмежного моря, під віконню несподівано зчиниться гомін, у шибках процвіте цілий рій цікавих очей — синіх, сірих, карих… Здається, що підпливали вони на чорних хвилях, як черідка цікавих ри­бок до самітного в морі темряви огника в вікні». Його «я» часто зливається з авторським, і проза стає ритмічно, поетично організованою. Ось хоча б початок VI розділу: «Жили осінь, жили й зиму, мов краї невідомі в своїй школі, як у ковчезі, перепливали. Під вікнами мінялися береги. Були вони ясні й смутні, з золотими листопадами, із заходами огняно-червоними, узорами з листу осіннього помережані; далі пливли темними краями в ту­манах та дощах… Пливли, пливли і на один ранок випливали несподіва­но на білі, казкові береги».

Мабуть, лише у Васильченка «хурщик» намагається перевезти «в хуртовину хуру реготу», а «веселощі ніби дражнилися» з героями, «налітали … лізли непрохані у вікна, робили гармидер, і ставало так теп­ло і затишно в цьому закуткові, що іноді було шкода міняти їх на ті, да­лекі, непевні сподівання».

Неповторні, сповнені тонким гумором описи прийому новачків до шко­ли. Так і постають в уяві «чоботи, як ґринджоли» і над ними «кудлата шап­ка». Це маленький нетерпеливець «Гелман Вашильович», який по дорозі за­був своє прізвище, простягає для привітання учителеві «руку, з курячу лапку завбільшки» і «хрипким баском» просить записати його до школи.

Органічно вплітає автор у тканину твору рядки з народних пісень. Смутному фіналові відповідають слова:

Чого вода каламутна, Чи не хвиля збила?..

Вони, як і інші, несуть певне композиційне навантаження. Це й улюблена пісня Тетяни, що закінчила життя самогубством, і спогад про її загублений талант, як і змарноване життя самого дяка Запорожця — виконавця пісні. Крім того, це опис і конкретної ситуації, й узагальненої картини життя: дяк застряг у болоті й не знаходить дороги додому, як і не знає своєї дороги в житті. Ось такий значний підтекст містять лише два пісенні рядочки.

Та і власні Васильченкові слова, вкладені в уста героїв, звучать не менш поетично й метафорично: Тетяна говорить учителеві-оповідачу: «Ви оце не спали іще, книжник і чернець?..». Осіннє сухе листя «крізь сльози шепче несміливу скаргу: куди його, та й куди його проти ночі?».

Отже, С. Васильченко у своїх творах, зокрема повісті «Талант», виявив велику художню майстерність, індивідуальний неповторний стиль, який ще потребує свого дослідження. Тому, на мій погляд, твори письменника про­йшли випробування часом, користуються популярністю і в нашу добу.

ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ У ПОВІСТІ С. ВАСИЛЬЧЕНКА «ТАЛАНТ»

10 клас, Твори з української літератури, , , , , , ,

Цінність художнього твору визначається не широтою порушених про­блем, не значущістю ідей, а тим, наскільки переконливе його художнє слово в постановці та розв’язанні вічних проблем людства: добра і зла, життя та смерті, мрії і дійсності.

Добро постійно бореться зі злом, та, на жаль, не завжди перемагає. Це ми бачимо й у повісті С. Васильченка «Талант». Молоді здібні учителі прагнуть одержати вищу освіту, щоб потім нести культуру на село, відда­вати свій талант людям. Цьому перешкоджає і державна політика (не виділяються кошти на школу, тому вона така стара та розвалена, юнакам із простолюду майже неможливо пробитися в університет), і місцева влада в образі попа, урядника, земського начальника (їм потрібні не розумні й освічені селяни, а затуркані й покірні трудівники).

Зло криється і в характерах окремих героїв. Отець Василь, наприк­лад, замість бути духовним наставником, високоморальною людиною є жадібним, сварливим та ще й морально нестійким, бо, забувши про гріх, залицяється до чужих жінок. У кінці повісті ми бачимо, що саме через нього талановита хористка Тетяна наклала на себе руки. Піп відчуває свою провину. Уперше йому доводиться бути об’єктом осуду з боку всіх селян. Таким чином добро і справедливість нагадують про себе.

Учитель-оповідач і Андрій Маркович щиро вболівають за долю Те­тяни, своєї колеги з сусідньої школи. Вони радіють її таланту, підтриму­ють у важкі хвилини розпачу, не зраджують навіть після смерті, хоч пла­тять за це дорогою ціною — позбавленням мрії про навчання в університеті. I тут виявляється їхня безмежна доброта, гідність, порядність — найвищі людські якості.

Гострою постає в повісті проблема життя і смерті. Яким би важким, навіть жорстоким не здавалося життя, усе ж воно краще за смерть — у цьому переконує нас автор. I робить він це дуже майстерно, виписуючи алегоричні та символічні картини темної дощової ночі, осіннього падо­листу, весняного грому. Назавжди запам’ятовується його поетична фра­за: «Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!..».

У центрі повісті — проблема таланту. Що ж це? За Васильченком — «Божа іскра», «дар Божий». Для людини це велика нагорода. Але й вели­ка відповідальність. Адже талант можна продати, проміняти на славу. А можна віддати людям і одержати від них тепло та вдячність. Жорстока дійсність розбила благородні наміри та мрії Тетяни. Її талант виявився нікому не потрібним, і в неї не вистачило сили жити далі, добиватися мети. На жаль, дуже часто для людини талант обертається не щастям, а страж­данням, і винні в цьому, перш за все, оточуючі, суспільство.

Отже, у повісті «Талант» письменник переконливо, використовуючи всі засоби художньої майстерності, утверджує ідеали добра та справед­ливості, життєвого оптимізму, сили волі, кохання, любові до ближнього.