Архів позначки: «Талант»

ЗАГУБЛЕНИЙ ТАЛАНТ (За повістю С. Васильченка «Талант»)

10 клас, Твори з української літератури, , , , , ,

Про долю народних талантів писав ще Тарас Шевченко у своїх росій­ських повістях. Крізь мури темноти й забобонності, класової зверхності в царській Росії пробивалися лише поодинокі таланти, такі як сам Шев­ченко, видатний актор Щепкін та деякі інші. Більшість же гинули в мо­рокові кріпацтва, пореформених криз, революційних ситуацій.

Як письменник С. Васильченко залишався усе життя вірним селу, сільській інтелігенції. Звідти він вийшов і знав про це життя найкраще.

Піп, дяк, учитель, можливо, земський начальник — ось і всі, на кому трималася духовність та культура сільських жителів. Але це за умови, що всі вони дбали про ту культуру й освіту. Здебільшого ж було не так.

У селі, про яке пише автор, піп «дерій, зажера, заїдливий», «тільки пут­ня людина прибуде в село — з’їсть». Дяк із ним запекло ворогує, пиячить та бешкетує, бо не бачить мети в житті. Їм не до культури, освіти селян. Тому й школа тут — «руїна — чорна, як головешка, ніби од печалі пригорі­ла. Посередині — провалений дах. Стріха з одного боку висока, з другого — схилилась мало не до самого долу. Вигнулися наперед трухляві двері, на­щось окуті в залізо. …А бур’яну того кругом, як лісу!». Не краща й кварти­ра для учителя: «Поламаний стіл, двоє старих стільців, ліжко, абияк, на­швидку з трухлих дощок змайстроване… свіжа на йому солома…».

I учитель-оповідач, і Андрій Маркович, і Тетяна, і навіть дяк Запоро­жець (розумна, талановита, але безвольна людина) мріють про навчання в університеті, про те, як будуть «колись культуру на села переносити». Андрій жартома заявляє: «Пустіть-но мене тільки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив’яному мішку додому притербічу!»

Ось таким великим було бажання цих здібних молодих людей не лише одержати вищу освіту, а й віддати свої знання та розум народові.

Тетяна, учителька із сусідньої школи для дівчаток, мала ще й талант до співу, акторської гри. Вона була душею компанії, і всі юнаки закохалися в неї.

Доля ніби сприяла дівчині: «…У панський маєток наїхали із Києва гості, між ними — небіж пані, студент… Збирає парубки й дівчата, лагодить хор, будує на панському подвір’ї театр для народних вистав, Тетяна там днює й ночує».

Після вдалої вистави, якій дівчина віддала всю свою душу, поважні глядачі «товпились коло неї, вітали її, руки стискували і всі в одно впев­няли, що у неї — талант… Що так не слід його занехаяти… Обіщали в го­род одвезти… учитись…».

Але обіцянки виявилися марними. Поміщиця Лідія Віталіївна, попе­чителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова, дізнавшись про роман свого небожа із сільською артисткою, розігнала театр і звеліла не пускати Тетяну й на поріг.

Дівчина боляче переживала і сердечну драму, і крах своїх надій на на­вчання та акторську діяльність, навіть хотіла кінчити життя самогубством. Та мати, друзі допомогли їй оговтатись, вийти з кризи.

Але талант Тетяни, про який вона говорила, що не продасть його «ні за гроші, ані за тую славу», не оддасть «в наругу» і «в болото» не втопче, вимагав реалізації, виходу.

Коли їй дозволили співати в церкві, хористка посміла дати волю своє­му незвичайному, красивому голосу і зачарувала ним присутніх. Отцеві Ва­силю це не сподобалося, він налякався, нагримав на Тетяну, образив її і ви­гнав, прилюдно осоромивши. Тетяна не змогла перенести такої наруги й наклала на себе руки у тому ж таки самодіяльному панському театрі.

Похорон вилився у стихійний протест селян, але життя талановитої дівчини вже не повернеш.

Отже, письменник показав трагедію загубленого таланту, і не однієї лише Тетяни. Пропадуть марно і здібності учителя-оповідача, й Андрія Марковича, яких через історію з похороном, як «неблагонадійних», те­пер не допустять до навчання в університеті, і багатьох інших…

Самі герої це розуміють, тому й говорять «про долю того кращого цвіту народного, некоханого, дощами неполиваного, що гнеться з торбами, сонцем запалений, смутний, скрізь попід позамиканими брамами мурованих шкіл».

Смуток огортає читачів. Журбою віє від останньої картини осіннього «сухого листя». Але автор залишає нам і надію: «сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!..». Треба у це щиро вірити.

ВТІЛЕННЯ В НАРОДНІЙ ДРАМІ МУДРОСТІ ТА ПОЕТИЧНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

9 клас, Твори з української літератури, , , , , , , , ,

Нам, сучасним людям, важко уявити свій вихідний день чи свято без телевізора, магнітофона та іншої побутової техніки. А в наших предків усього цього не було. Проте вони не сумували, вміли себе розважати. І хай їхні ігри здаються нам тепер, дещо наївними, але ж скільки в них краси, мудрості, вигадки, таланту! Вони оповиті легендами сивої давнини, відшліфовані віками і тісно пов’язані з тим, без чого немислиме життя людини — з працею. Особливо з працею на землі, годувальниці нашою.

Ідеться, насамперед, про той розділ усної народної творчості, що зветь­ся народною драмою. Це і пісні-ігри, і пісні-сценки, і сценки-ігрища.

Уявімо собі чудовий весняний день на луках біля річки, чи на лісовій галявині, чи просто на зеленому моріжку. Свято. Діти, підлітки обрали собі Подоляночку, стали в коло і співають, показуючи, як дівчина встала, вмивається, чепуриться, «сіють» просо, «викупляють» «дівицю». Сміх, жарти, веселі перебіжки і заміна виконавців головних ролей. А це вже й не бездумна гра, а підготовка до серйозного дорослого життя: вияв сприт­ності, співочого таланту, вміння поводитися «на сцені». Та й до майбут­ньої «пари» можна краще придивитися.

А ось Різдво. Що краще та веселіше за це свято на селі? Тут і колядуван­ня, і щедрування, і вертеп, і Меланки, і водіння кози. Де ще можна показати свій акторський талант, дотепність! Але найпривабливіше те, що такі ігри-сценки були розвагою не лише для їх учасників, а й великим гуманним актом щодо односельців. Адже не миналася хата ні бідна, ні заможна, ні сім’ї, ні одинокі; всім «Коза» бажала щастя й добра, достатку в домі: «Де коза ногою, там жито копою. Де коза рогом, там жито стогом».

Коли ж після закінчення сільськогосподарських робіт наставала пора весіль — то це радісна пора для всіх — і для молодих, і для їх родичів, і для всіх гостей. Минуло багато віків, а сучасні молоді пари на весіллі намага­ються дотримуватися якомога точніше старовинних обрядів. Чому? Ма­буть, тому, що сім’ї раніше були більш міцними, а організація перед­весільних заходів була сповнена глибокого змісту, в основі якого — висока народна мораль. На жаль, зберігається тільки «дійова» частина весілля, а багатющий арсенал весільних пісень уже використовується мало. Хіба ж не заслухаєшся чудовими мелодіями, такими поетичними й зворуш­ливими словами цих пісень, поетичних народних мініатюр. Наречена тут і голубонька, і зіронька, і княгиня, й… «одрізана скиба хліба». Кожне ве­сільне дійство супроводжувалося відповідними піснями. А чого варті жар­тівливі приспівки, що тут виконувалися. Ось «піч наша регоче, коровая хоче; шишечки печуться, на коровай дмуться». А там: «Татарин, братик, татарин, віддав сестру за таляр, біле личко за п’ятак, косу русу віддав так…» Або хор світилок та дружок переспівує — пересміює бояр… Усе регламен­товане, сповнене здорового глузду, суворої народної моралі й глибокої по­етичності, художнього смаку, який говорить про невичерпну талано­витість наших пращурів.

Народна творчість — це живодайна криниця, яка ніколи не висохне.

ПОЕТ— ДРУГ І ЗАХИСНИК НАРОДУ (За поемою Лесі Українки «Давня казка»)

8 клас, Твори на вільну тему, , , , , ,

Поему «Давня казка» Леся Українка написала у 1893 році. У цей час вона вже була відомим поетом. Про роль поета і його творів у суспіль­ному житті Леся Українка і написала в поемі «Давня казка». Саме тому головний герой твору — поет. В юності він славив красу природи, красу кохання. Його поезія була «і дзвінкою, і гучною, бо розходилась по світу стоголосою луною». За здібність писати вірші, у яких люди знаходили і пораду, і розвагу, співця всі любили, особливо молодь. А ще поет при­глядався до людського життя і, бачачи лихо і несправедливість, намагав­ся зброєю сміху його полегшити. Розширюється і тематика його пісень. Спочатку сатиричні вірші, що висміюють вади людського характеру, потім їдка сатира, сповнена ненависті до гнобителів і закликами до розправи:

Чи блакитна кров поллється,
Як пробити пану груди?

Поет розуміє, що краса невіддільна від служіння народу. Ця горда, безкорислива людина так відповідає графу на пропозицію продати свій талант за золото:

Не поет, хто забуває Про страшні народні рани, Щоб собі на вільні руки Золоті надіть кайдани!

Поет завжди серед народу, запалює його і підтримує своїми піснями, коли у країні спалахує повстання. Поетові думи-чарівниці служили по­встанцям. І хоча графські слуги кидають митця у в’язницю, його пісні і гадки не можна замкнути у тюремних стінах:

І мого прудкого слова Не затримає темниця, Полетить воно по світі, Наче тая вільна птиця.

Отже, пісні поета потрібні людям. Вони підіймають бойовий дух, про­тистоять песимістичним настроям. Вони стають здобутками трудящих і допомагають у боротьбі за правду.