ХУДОЖНЯ МАЙСТЕРНІСТЬ С. ВАСИЛЬЧЕНКА У ПОВІСТІ «ТАЛАНТ»

Твори С. Васильченка залишають по собі незабутнє враження, і не стільки своїм змістом, скільки формою, художнім втіленням. Кожен рядок (якщо це не діалог) — ніби пісня. Пейзажі, монологи, авторська роз­повідь — суцільні закодовані картини, символічні та метафоричні.

Важко сказати навіть, який художній прийом у С. Васильченка улюб­лений.

Осіннє листя не пожовтіло, а його «золотарі позолотили», торба — «мандрівниця», вірші — «зелені, зелені, як рута». Повітря — «чисте, хо­лодне, дише, як вино».

Постійно переплітаються темні і світлі тони: «чорний в жалобі веле­тень ліс», «процесія мовчазна, сувора» — і квіти, стрічки, гірлянди хри-зантемові білі, «у вікнах золотих»; «юнощі, що з карими очима, попи старі — в їх бороди сиві — несуть…», «Будували, сподівались — ударив грім: розбив, по полю розвіяв…». Засіб контрасту створює неповторне враження й далі, у відомій символічній картині нічного дощу: «А з усіх боків шумлять вікна — плачуть… » — і «В мене грає радість, як вино…». Особливо зворушливо-оптимістична остання фраза: «Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!.. »

Учитель-оповідач у повісті — романтик, уміє опоетизовувати найбу­денніші речі: «Бувало, в темну, найтемнішу ніч, коли темрява билася у вікна, як хвилі безмежного моря, під віконню несподівано зчиниться гомін, у шибках процвіте цілий рій цікавих очей — синіх, сірих, карих… Здається, що підпливали вони на чорних хвилях, як черідка цікавих ри­бок до самітного в морі темряви огника в вікні». Його «я» часто зливається з авторським, і проза стає ритмічно, поетично організованою. Ось хоча б початок VI розділу: «Жили осінь, жили й зиму, мов краї невідомі в своїй школі, як у ковчезі, перепливали. Під вікнами мінялися береги. Були вони ясні й смутні, з золотими листопадами, із заходами огняно-червоними, узорами з листу осіннього помережані; далі пливли темними краями в ту­манах та дощах… Пливли, пливли і на один ранок випливали несподіва­но на білі, казкові береги».

Мабуть, лише у Васильченка «хурщик» намагається перевезти «в хуртовину хуру реготу», а «веселощі ніби дражнилися» з героями, «налітали … лізли непрохані у вікна, робили гармидер, і ставало так теп­ло і затишно в цьому закуткові, що іноді було шкода міняти їх на ті, да­лекі, непевні сподівання».

Неповторні, сповнені тонким гумором описи прийому новачків до шко­ли. Так і постають в уяві «чоботи, як ґринджоли» і над ними «кудлата шап­ка». Це маленький нетерпеливець «Гелман Вашильович», який по дорозі за­був своє прізвище, простягає для привітання учителеві «руку, з курячу лапку завбільшки» і «хрипким баском» просить записати його до школи.

Органічно вплітає автор у тканину твору рядки з народних пісень. Смутному фіналові відповідають слова:

Чого вода каламутна, Чи не хвиля збила?..

Вони, як і інші, несуть певне композиційне навантаження. Це й улюблена пісня Тетяни, що закінчила життя самогубством, і спогад про її загублений талант, як і змарноване життя самого дяка Запорожця — виконавця пісні. Крім того, це опис і конкретної ситуації, й узагальненої картини життя: дяк застряг у болоті й не знаходить дороги додому, як і не знає своєї дороги в житті. Ось такий значний підтекст містять лише два пісенні рядочки.

Та і власні Васильченкові слова, вкладені в уста героїв, звучать не менш поетично й метафорично: Тетяна говорить учителеві-оповідачу: «Ви оце не спали іще, книжник і чернець?..». Осіннє сухе листя «крізь сльози шепче несміливу скаргу: куди його, та й куди його проти ночі?».

Отже, С. Васильченко у своїх творах, зокрема повісті «Талант», виявив велику художню майстерність, індивідуальний неповторний стиль, який ще потребує свого дослідження. Тому, на мій погляд, твори письменника про­йшли випробування часом, користуються популярністю і в нашу добу.