Архів позначки: “Мина Мазайло”

ЛЮБОВ ДО РІДНОЇ МОВИ І БОРОТЬБА ЗА ЇЇ ЧИСТОТУ У П’ЄСІ М. КУЛІША «МИНА МАЗАЙЛО»

«Філологічний водевіль» — так було визначено одним із критиків жан­рову своєрідність комедії «Мина Мазайло».

Як відзначала відома дослідниця творчості М. Куліша Н. Кузякіна, «Мина Мазайло» — справді філологічна п’єса, в ній багато власне мово­знавчої уваги до слова, до емоційних барв та відтінків. Куліш був закоха­ний у красу і виразність рідної мови, слово — ніби покладене на долоню — мінилось перед ним і сяяло веселкою. Чуйне вухо драматурга сприймало найтонші звукові нюанси слова, і, найбуденніше, воно звучало поезією слова або, навпаки, соковитим ляпасом. Слово було для Куліша зброєю в повному і абсолютному розумінні, він дбав про його точність і милу­вався його вагомою ощадністю.

Свою любов до рідного слова у «Мині Мазайлі» драматург вклав в уста Мокієві, сину головного героя. І хоч цей юнак здається нам незграб­ним, смішнуватим у своєму надмірному захопленні лише мовою, ми не можемо не відзначити багатства і ґрунтовності його філологічних спостережень. Ось Мока говорить про титри кінокартин: «От, наприклад, написи в «Звенигорі» — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов нарочито псують таку прекрасну, таку милозвучну мову…»

За подібними поясненнями чується голос самого драматурга, схвильова­ного проблемами чистоти і розвитку української мови.

А як багато нюансів знаходить Мокій у значенні слова «бринить»! На­зиває до тридцяти значень слова «говорити». При перекладі намагається якнайповніше і найточніше розкрити красу українського слова. «Зрачки» у нього — «чоловічки», «ночью при звьоздах не спиться» — «зорію», «кни­га з золотим обрєзом» — «книга з золотими берегами». У нього на будь-який випадок безліч прислів’їв, афористичних висловів, поетичних рядків.

Під його впливом і Уля починає прислухатися до слів української мови, знаходити їхній потаємний зміст, який полягає у тому, що мова відображає не лише якісь поняття, дії, ознаки, а й національний харак­тер. Так, дівчина із захопленням говорить про своє «філологічне відкрит­тя» Рині: «Або по-вкраїнському — одружитися з нею. Це ж не те, що «жениться на ней», розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею. Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чолові­ком, це краще, як «жениться на ней»,— ти чуєш?»

Мокій із любов’ю прислухався до кожного слова, ретельно вивчав мову: «Сиджу сливе сам удень і вночі та перебираю, потужно вивчаю забуту й розбиту і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будуван­ня». Але він був проти того, щоб кожне слово іншомовного походження перероблялося на український лад. Через це й посперечався з дядьком Тарасом, прихильником усього тільки «свого». До речі, сам дядько, лаючи себе за невдале голосування, вжив аж чотирнадцять синонімів до слова «дурень».

Хоч у п’єсі немає цілком позитивних героїв, ми все ж помічаємо, на­скільки відрізняється мова Мокія, Улі (пізніше), дядька Тараса від скалі­ченої мови Мини Мазайла, його дочки та дружини, а особливо тьоті Моті.

Отже, багатство і соковитість української мови знайшли своє яскра­ве відображення у п’єсі «Мина Мазайло», і це не могло не привернути уваги читачів до проблеми її збереження та розвитку.

Як тут не згадати слова великого генія України Т. Г. Шевченка:

Ну що б, здавалося, слова. Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!..

Тож, на нашу думку, слід дбати про чистоту і красу своєї рідної мови, намагатися говорити один одному лише добрі слова, і тоді світ навколо стане кращим.

ХУДОЖНЄ ВТІЛЕННЯ ПРОБЛЕМИ УКРАЇНІЗАЦІЇ У КОМЕДІЇ М. КУЛІША «МИНА МАЗАЙЛО»

Українізація — короткочасний і малодосліджений період в історії нашої країни. Це була слабка спроба протиставити хоч щось повальній русифі­кації, яка тривала в Україні кілька століть, починаючи з царських часів і до радянських. Віками утверджувана думка про другосортність української нації, мови привела до незворотних процесів. Ті з українців, які хотіли доби­тися чогось у житті, особливо зробити кар’єру, усіма способами відхрещува­лися від свого українства, відмежовувалися від своїх коренів. У цих людей ніхто не намагався виховати почуття патріотизму, ніхто не знайомив їх із правдивою, справжньою історією народу. Тому й виросли такі безбатченки, як Мина Мазайло з однойменної п’єси Куліша, Рина, Лина, тьотя Мотя.

Микола Гурович Куліш обрав для свого твору жанр комедії, бо що, як не сміх, може найдошкульніше вдарити по Мазайлах, які роду свого цу­раються. Твір іскрометний, пересипаний такими мовними перлами, що запам’ятовуються надовго. Разом із тим не можна не відчути того болю й смутку автора, який прозирає між рядками, адже саме серед українців (колишніх, як вони вважають!) знаходяться найзапекліші вороги укра­їнської мови, національної історії.

Головний герой комедії Мина Мазайло — чутливий і знервований, багатослівний. Він упертий і сентиментальний, довіряє лише власному серцю. Скільки ж зусиль він, як і мольєрівський міщанин-шляхтич та Мар­тин Боруля Карпенка-Карого, докладає, щоб змінити своє прізвище на ро­сійське і більш, на його погляд, благозвучне — Мазєнін! Мазайло зазнає великого страху, ледь не непритомніє, поки дізнається, як можна змінити прізвище. Іде на сварку і розрив із власним сином Мокієм, який любить «укрмову» і не хоче міняти своє прізвище. Наймає учительку «правільних проізношеній», бере участь у родинній дискусії, до якої підключилися вже й родичі та знайомі. Йому навіть слова «помер Мазєнін, Мина Маркович» здаються музикою і кращими, ніж, скажімо, «помер Мазайло». Анекдо­тичність такої ситуації очевидна, і сам герой уже не помічає, наскільки він жалюгідний і смішний у своїх мріях.

Художній геній драматурга, на наш погляд, полягає у тому, що сюжет комедії гострий, напружений, а його герої непередбачувані у своїх вчин­ках, типові і разом із тим неповторно-самобутні. Хіба можна забути тьо­тю Мотю, для якої «єтого нє может бить, потому што єтого нє может бить нікада» є доказом із залізною логікою, і котра вважає, що лучше «бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной».

У своїй комедії М. Г. Куліш зумів гостро висміяти і засудити націо­нальну упередженість і зверхність — від «хатнього» українського націо­налізму до великоросійського шовінізму.

Від часів Куліша дуже змінилося життя людей, їх побут. Але мини мазайли залишилися і чинять опір впровадженню української мови як державної. То їм би не завадило почитати «Мину Мазайла» і подивитися на себе збоку. Великий український поет Т. Г. Шевченко говорив: «Учі­тесь, читайте, й чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Цього мудро­го заповіту нам усім і слід дотримуватися.

ЗНАЧЕННЯ П’ЄСИ М. КУЛІША «МИНА МАЗАЙЛО» ВЧОРА І СЬОГОДНІ

У декого з нас нерідко виникає думка: от би змінити своє ім’я на кра­ще, вдягтися наймодніше чи поміняти зачіску на найсучаснішу і — гото­во! Одразу з’явиться багато друзів, прийдуть авторитет і повага, успіхи в роботі чи навчанні. Але так не буває. Мені здається, що причини вдалої чи невдалої життєвої дороги криються не у зовнішних факторах, а у внутрішніх, у душі людини. Як кажуть, зустрічають по одежі, а про­воджають по розуму. І часто буває так, що до людини не дуже вродливої чи з чудернацьким прізвищем, але порядної, доброї, більше, ніж до інших, тягнуться люди.

Головний герой п’єси М. Куліша Мина Мазайло теж думав, що при­чина його життєвих невдач криється в українському, немодному прізвищі: «Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За ре­петитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!»

Але ж і школу, і міське училище він закінчив, і посаду, очевидно, дістав непогану — службовця в апараті тресту «Донвугілля», і одружився, і квар­тиру має, та ще, мабуть, і домробітницю. У його дітей, незважаючи на прізвище, багато друзів.

Отже, справа не в прізвищі, а в тій ідеї, яка оволоділа людиною.

Вузький і обмежений у своєму міщанському світогляді, Мина до­кладає стільки зусиль, стільки переживає, щоб змінити прізвище. Після цього, як йому здається, він автоматично одержить підвищення, буде ко­ристуватися більшим авторитетом, у нього з’явиться багато впливових друзів. Мазайло йде навіть на сімейну сварку, адже син Мокій категорич­но не погоджується на зміну прізвища.

Ідею українізації Мина Мазайло сприймає вороже: «Серцем перед­чуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, друго­сортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади». На питання тьоті Моті, хто такі українці, він говорить: «Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська тра­гедія». При цьому зовсім забуває, що він сам з діда-прадіда українець, і предки у нього — мужні та славні люди. Коли у маренні до Мазайла з’яв­ляються його діди Запорожець, Чумак, Селянин, то він лякається своєї зради і кричить: «Ой-о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене…» Цікава тут відбувається гра слів. Мина го­ворить про граматичний корінь свого прізвища, а читач відчуває глибинну думку — ідеться про корінь роду, родове дерево.

Отже, деякі сучасники драматурга М. Куліша, побачивши себе в Мині Мазайлі чи Лині та Рині, мабуть, замислилися, якими смішними, вбоги­ми та жалюгідними вони виглядають.

Комедія М. Куліша була настільки популярною, що її фразами заговори­ли в народі, в усіх містах і містечках. А сам Мина Мазайло переступив сто­рінки твору і пішов у самостійне життя, навіть виступав у харківській пресі зі скаргами на утиски. В одному з номерів «Літературного ярмарку» за 1929 рік було надруковано інтермедію «Лист Мини Мазайла до наркома освіти М. Скрипника», де цей герой писав: «Я спростовую клеветницький виступ проти мене письменника Куліша, що у формі своєї п’єси написав на мене доноса та ще й повідомив, що мене буцімто звільнено. Нічого подібного! У на­ших установах ще є досить людей цілковито свідомих у справжній національній політиці… Я на службі свої обов’язки виконую і вживаю отую українську мову, коли треба писати до Наркомосу чи до якоїсь місцевої української установи. Але до мого приватного життя ніко­му немає діла. Тому мене й залишили на роботі».

Які знайомі слова! І, здається, сказані вони не близько сімдесяти років тому, а зараз. Скільки ще таких «Мазайлів», які соромляться говорити рідною мовою, навіть насміхаються над нею, хоча там, де потрібно, вигід­но, виголошують «правильні» промови і виступають нібито на захист державної мови.

Отак геній Миколи Гуровича Куліша перекинув місток між епохами. І доки будуть жити Мини, що роду не пам’ятають, буде ця п’єса актуаль­ною. Тож, як говорив незабутній Остап Вишня, «читайте «Мину Мазайла», товариші!»