ЛЮБОВ ДО РІДНОЇ МОВИ І БОРОТЬБА ЗА ЇЇ ЧИСТОТУ У П’ЄСІ М. КУЛІША «МИНА МАЗАЙЛО»

«Філологічний водевіль» — так було визначено одним із критиків жан­рову своєрідність комедії «Мина Мазайло».

Як відзначала відома дослідниця творчості М. Куліша Н. Кузякіна, «Мина Мазайло» — справді філологічна п’єса, в ній багато власне мово­знавчої уваги до слова, до емоційних барв та відтінків. Куліш був закоха­ний у красу і виразність рідної мови, слово — ніби покладене на долоню — мінилось перед ним і сяяло веселкою. Чуйне вухо драматурга сприймало найтонші звукові нюанси слова, і, найбуденніше, воно звучало поезією слова або, навпаки, соковитим ляпасом. Слово було для Куліша зброєю в повному і абсолютному розумінні, він дбав про його точність і милу­вався його вагомою ощадністю.

Свою любов до рідного слова у «Мині Мазайлі» драматург вклав в уста Мокієві, сину головного героя. І хоч цей юнак здається нам незграб­ним, смішнуватим у своєму надмірному захопленні лише мовою, ми не можемо не відзначити багатства і ґрунтовності його філологічних спостережень. Ось Мока говорить про титри кінокартин: «От, наприклад, написи в «Звенигорі» — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов нарочито псують таку прекрасну, таку милозвучну мову…»

За подібними поясненнями чується голос самого драматурга, схвильова­ного проблемами чистоти і розвитку української мови.

А як багато нюансів знаходить Мокій у значенні слова «бринить»! На­зиває до тридцяти значень слова «говорити». При перекладі намагається якнайповніше і найточніше розкрити красу українського слова. «Зрачки» у нього — «чоловічки», «ночью при звьоздах не спиться» — «зорію», «кни­га з золотим обрєзом» — «книга з золотими берегами». У нього на будь-який випадок безліч прислів’їв, афористичних висловів, поетичних рядків.

Під його впливом і Уля починає прислухатися до слів української мови, знаходити їхній потаємний зміст, який полягає у тому, що мова відображає не лише якісь поняття, дії, ознаки, а й національний харак­тер. Так, дівчина із захопленням говорить про своє «філологічне відкрит­тя» Рині: «Або по-вкраїнському — одружитися з нею. Це ж не те, що «жениться на ней», розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею. Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чолові­ком, це краще, як «жениться на ней»,— ти чуєш?»

Мокій із любов’ю прислухався до кожного слова, ретельно вивчав мову: «Сиджу сливе сам удень і вночі та перебираю, потужно вивчаю забуту й розбиту і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будуван­ня». Але він був проти того, щоб кожне слово іншомовного походження перероблялося на український лад. Через це й посперечався з дядьком Тарасом, прихильником усього тільки «свого». До речі, сам дядько, лаючи себе за невдале голосування, вжив аж чотирнадцять синонімів до слова «дурень».

Хоч у п’єсі немає цілком позитивних героїв, ми все ж помічаємо, на­скільки відрізняється мова Мокія, Улі (пізніше), дядька Тараса від скалі­ченої мови Мини Мазайла, його дочки та дружини, а особливо тьоті Моті.

Отже, багатство і соковитість української мови знайшли своє яскра­ве відображення у п’єсі «Мина Мазайло», і це не могло не привернути уваги читачів до проблеми її збереження та розвитку.

Як тут не згадати слова великого генія України Т. Г. Шевченка:

Ну що б, здавалося, слова. Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!..

Тож, на нашу думку, слід дбати про чистоту і красу своєї рідної мови, намагатися говорити один одному лише добрі слова, і тоді світ навколо стане кращим.