Архів позначки: Мокій

ЛЮБОВ ДО РІДНОЇ МОВИ І БОРОТЬБА ЗА ЇЇ ЧИСТОТУ У П’ЄСІ М. КУЛІША «МИНА МАЗАЙЛО»

«Філологічний водевіль» — так було визначено одним із критиків жан­рову своєрідність комедії «Мина Мазайло».

Як відзначала відома дослідниця творчості М. Куліша Н. Кузякіна, «Мина Мазайло» — справді філологічна п’єса, в ній багато власне мово­знавчої уваги до слова, до емоційних барв та відтінків. Куліш був закоха­ний у красу і виразність рідної мови, слово — ніби покладене на долоню — мінилось перед ним і сяяло веселкою. Чуйне вухо драматурга сприймало найтонші звукові нюанси слова, і, найбуденніше, воно звучало поезією слова або, навпаки, соковитим ляпасом. Слово було для Куліша зброєю в повному і абсолютному розумінні, він дбав про його точність і милу­вався його вагомою ощадністю.

Свою любов до рідного слова у «Мині Мазайлі» драматург вклав в уста Мокієві, сину головного героя. І хоч цей юнак здається нам незграб­ним, смішнуватим у своєму надмірному захопленні лише мовою, ми не можемо не відзначити багатства і ґрунтовності його філологічних спостережень. Ось Мока говорить про титри кінокартин: «От, наприклад, написи в «Звенигорі» — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов нарочито псують таку прекрасну, таку милозвучну мову…»

За подібними поясненнями чується голос самого драматурга, схвильова­ного проблемами чистоти і розвитку української мови.

А як багато нюансів знаходить Мокій у значенні слова «бринить»! На­зиває до тридцяти значень слова «говорити». При перекладі намагається якнайповніше і найточніше розкрити красу українського слова. «Зрачки» у нього — «чоловічки», «ночью при звьоздах не спиться» — «зорію», «кни­га з золотим обрєзом» — «книга з золотими берегами». У нього на будь-який випадок безліч прислів’їв, афористичних висловів, поетичних рядків.

Під його впливом і Уля починає прислухатися до слів української мови, знаходити їхній потаємний зміст, який полягає у тому, що мова відображає не лише якісь поняття, дії, ознаки, а й національний харак­тер. Так, дівчина із захопленням говорить про своє «філологічне відкрит­тя» Рині: «Або по-вкраїнському — одружитися з нею. Це ж не те, що «жениться на ней», розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею. Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чолові­ком, це краще, як «жениться на ней»,— ти чуєш?»

Мокій із любов’ю прислухався до кожного слова, ретельно вивчав мову: «Сиджу сливе сам удень і вночі та перебираю, потужно вивчаю забуту й розбиту і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будуван­ня». Але він був проти того, щоб кожне слово іншомовного походження перероблялося на український лад. Через це й посперечався з дядьком Тарасом, прихильником усього тільки «свого». До речі, сам дядько, лаючи себе за невдале голосування, вжив аж чотирнадцять синонімів до слова «дурень».

Хоч у п’єсі немає цілком позитивних героїв, ми все ж помічаємо, на­скільки відрізняється мова Мокія, Улі (пізніше), дядька Тараса від скалі­ченої мови Мини Мазайла, його дочки та дружини, а особливо тьоті Моті.

Отже, багатство і соковитість української мови знайшли своє яскра­ве відображення у п’єсі «Мина Мазайло», і це не могло не привернути уваги читачів до проблеми її збереження та розвитку.

Як тут не згадати слова великого генія України Т. Г. Шевченка:

Ну що б, здавалося, слова. Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!..

Тож, на нашу думку, слід дбати про чистоту і красу своєї рідної мови, намагатися говорити один одному лише добрі слова, і тоді світ навколо стане кращим.

“Україна мусить дати найкращих у свiтi Марк Твенiв” (за комедiєю Миколи Кулiша “Мина Мазайло”)

“Україна мусить дати найкращих у свiтi Марк Твенiв” (за комедiєю Миколи Кулiша “Мина Мазайло”)
Микола Кулiш жив i творив у добу великих соцiальних перетворень. Вiн мрiяв про такi часи, коли розквiту культури не буде заважати мiщанство, коли свої власнi автори будуть писати такi сатиричнi творi, що можна буде говорить про власних Марк Твенiв. Саме таким письменником в українськiй лiтературi був i залишається талановитий письменник Микола Кулiш. У нас є всi пiдстави стверджувати цю думку навiть тодi, коли б вiн написав тiльки один твiр – “Мина Мазайло”.
Ця п’єса дала бiй мiщанству, з його “канареєчним” побутом, затаврувала свiт “убогих душ”, що почали радiти тому часу, коли все українське вважалось “нижчого” сорту, поспiшали вiдмовитись вiд усього українського, навiть власного прiзвища, що прийшло вiд батькiв.
П’єса виявилась такою талановитою, що не втрачає своєї актуальностi й сьогоднi, бо саме така доля справжнiх творiв мистецтва. Комедiя не тiльки разючо талановита, вона ще й “дуже українська”. Чого варте тiльки прiзвище, яке хоче додати до Мазайла син Мокiй, Квач.
Правим був i залишається Лесь Танюк, коли стверджує: “Глядач прочитував Кулiшевий гротеск як полiтичну сатиру на мiщанство в цiлому, на фiлiстерство як на духовне явище, як уїдливу критику будь-якої нацiональної упередженостi й зверхностi – вiд “хатнього” українського нацiоналiзму…”
Хтось iз критикiв назвав твiр Миколи Кулiша “фiлологiчним водевiлем”, але, на мою думку, це означає тодi звузити значення комедiї. Хоча, справдi, в основу цiєї п’єси покладено мовне питання. Сюжет твору надзвичайно простий. У 20-i роки в Українi розгорнулась полiтика українiзацiї. У центрi комедiї сiм’я Мазайлiв. На чолi родини стоїть чиновник з управлiння “Донвугiлля” Мина Мазайло.
Коли спостерiгаєш над тим “муками” засвоєння росiйської мови Миною, то сльози виступають на очах, але сльози вiд смiху, а не жалю. Заради мiщанського розумiння якоїсь вищої культури людина втрачає посаду. Добре, що зразу й покарання прийшло.
А чого вартий образ тьотi з Курська – не бiльше й не менше, як Мотрона Розторгуєва. Це блискуче досягнення автора. П’єси Миколи Кулiша вiдзначаються гостротою проблематики, емоцiйною напруженiстю, реальним рiзьбленням характерiв i, звичайно, актуальнiстю. Цей художньо довершений твiр здобув визнання авторовi не тiльки в Українi, а й далеко за її межами.
Людина, яка створила перший у пiсляреволюцiйний час українсь кий буквар, що назвав “Первичкою”, добре мiг писати “фiлологiчний водевiль” “Мина Мазайло”. Фрази, взятi з твору звучать, як афоризми. Ось, наприклад, що про своє прiзвище говорить все та ж тьотя Мотя: “Треба буде й собi трошки одмiнити прiзвище. Розторгуєва – це прекрасне прiзвище, та жаль, не модне тепер… От, наприклад, Мєталова -Темброва – зовсiм iнша рiч…”
Прiзвище, дане нам вiд своїх пращурiв, що пов’язує людину зi своїм родом, народом не можна мiняти, як ганчiрку пiд ногами. Протягом багатьох столiть в Українi, особливо в селах, казали про якусь людину: “Бондарi завжди були чесними, увесь рiд такий, або, навпаки, Мокренки усi ледащо, краще не знатись з ними”.
А Мазайло живе у двадцятому столiттi, вважає себе iнтелiгентом, а поводить себе, як великодержавний шовiнiст. Добре те, що вже у кiнцiвцi твору ми бачимо, що зло покаране. Менi п’єса дуже сподобалась i влучним словом, i муками засвоєння росiйської мови, i об’єктивним зображенням життя. Мабуть, таки справдi наша земля умiє народжувати найкращих Марк Твенiв.