Архів позначки: Микола Куліш

У ЧОМУ СЕКРЕТ НЕТЛІННОГО УСПІХУ П’ЄСИ М. КУЛІША «МИНА МАЗАЙЛО»?

11 клас, Твори з української літератури, , , , , , , , ,

План

I. Використання і розвиток традицій старої української західно­європейської драми у творчості М. Куліша.

II. Художнє відтворення проблем українізації, запроваджуваної у 20-х роках, її прихильників та супротивників.

1. Гострота «філологічного конфлікту» п’єси, актуальність про­блеми українізації в наш час.

2. Висока сценічність п’єси.

3. Яскраві колоритні образи.

4. Нещадна критика міщанства, вульгарності й обивательської глупоти.

5. Використання різноманітних засобів та прийомів комічного.

III. Загальнолюдські цінності в п’єсі М. Куліша «Мина Мазайло».

“Патетична соната” – найвищий злет драматичного генiя Миколи Кулiша

Твори з української літератури

“Патетична соната” – найвищий злет драматичного генiя Миколи Кулiша
“Кометами здiймаються ракети, червонi, голубi, зеленi. Танцює свiт. Патетичний концерт. I тiльки низько над обрiєм висить блiдий, пощерблений серп мiсяця – розп’ятий мiфiчний Христос.”
Україна в п’єсi постає розп’ятою i розгубленою, наче на роздорiжжi. Вона обливається кров’ю i кожному до цього байдуже. Усi бачать тiльки те, що хочуть бачити: єдину-недiлиму Росiю, “воскреслу Україну” або зорi революцiї. Хто ж пануватиме над матiр’ю Україною? У творi вiдчутне постiйне протистояння. Герої наче вболiвають за долю держави, а насправдi кожний хоче добра i щастя для себе, хоче задовольнити свої потреби. “Хай живе радянська, хай уже буде й соцiальна, аби тiльки українська республiка”, – говорить “учитель запорозької кровi” Iван Iванович Ступай-Ступаненко. Такi ступаненки iдуть за своїми мрiями i слухаються своїх iдеалiв, їм потрiбне здiйснення бажань будь-якою цiною. Мене вражає, як глибоко Микола Кулiш вiдчуває проблему України. Бо виявляється, що вона, наша ненька, нiкому насправдi не потрiбна. До того ж, автор порушує ще одну проблему i виявляється, що покинутою лишається не тiльки Україна, а й людина. “Чоловiк не недоробок, щоб його втикати отак в землю…” Натовп наштовхується на убитого, якого поспiхом закопали в землю – таким способом показано нiкчемнiсть людського життя у суворi роки революцiї. Слiд провести паралель мiж п’єсою М. Кулiша “Патетична соната” i новелою М. Хвильового “Я (Романтика)”. У п’єсi є такий самий лiкар Тагабат – бiльшовик Лука, i, що найжахливiше, такий самий “Я” – Iлько Юта, як це не прикро, людина малодушна, що постає ганьбою для iдей революцiї. Iдеї вирiшують долi людей i визначають стосунки мiж ними, а це, на думку автора, закони хворого людського суспiльства.
П’єса “Патетична соната” насправдi прекрасна, бо написана людиною, що бачила Україну наскрiзь i вiдчувала кожний її подих. М. Кулiш i в життi був повнiстю вiдданий Українi, вiн i жив i помер заради неї.

“Україна мусить дати найкращих у свiтi Марк Твенiв” (за комедiєю Миколи Кулiша “Мина Мазайло”)

Твори з української літератури, , , , , , , , , , ,

“Україна мусить дати найкращих у свiтi Марк Твенiв” (за комедiєю Миколи Кулiша “Мина Мазайло”)
Микола Кулiш жив i творив у добу великих соцiальних перетворень. Вiн мрiяв про такi часи, коли розквiту культури не буде заважати мiщанство, коли свої власнi автори будуть писати такi сатиричнi творi, що можна буде говорить про власних Марк Твенiв. Саме таким письменником в українськiй лiтературi був i залишається талановитий письменник Микола Кулiш. У нас є всi пiдстави стверджувати цю думку навiть тодi, коли б вiн написав тiльки один твiр – “Мина Мазайло”.
Ця п’єса дала бiй мiщанству, з його “канареєчним” побутом, затаврувала свiт “убогих душ”, що почали радiти тому часу, коли все українське вважалось “нижчого” сорту, поспiшали вiдмовитись вiд усього українського, навiть власного прiзвища, що прийшло вiд батькiв.
П’єса виявилась такою талановитою, що не втрачає своєї актуальностi й сьогоднi, бо саме така доля справжнiх творiв мистецтва. Комедiя не тiльки разючо талановита, вона ще й “дуже українська”. Чого варте тiльки прiзвище, яке хоче додати до Мазайла син Мокiй, Квач.
Правим був i залишається Лесь Танюк, коли стверджує: “Глядач прочитував Кулiшевий гротеск як полiтичну сатиру на мiщанство в цiлому, на фiлiстерство як на духовне явище, як уїдливу критику будь-якої нацiональної упередженостi й зверхностi – вiд “хатнього” українського нацiоналiзму…”
Хтось iз критикiв назвав твiр Миколи Кулiша “фiлологiчним водевiлем”, але, на мою думку, це означає тодi звузити значення комедiї. Хоча, справдi, в основу цiєї п’єси покладено мовне питання. Сюжет твору надзвичайно простий. У 20-i роки в Українi розгорнулась полiтика українiзацiї. У центрi комедiї сiм’я Мазайлiв. На чолi родини стоїть чиновник з управлiння “Донвугiлля” Мина Мазайло.
Коли спостерiгаєш над тим “муками” засвоєння росiйської мови Миною, то сльози виступають на очах, але сльози вiд смiху, а не жалю. Заради мiщанського розумiння якоїсь вищої культури людина втрачає посаду. Добре, що зразу й покарання прийшло.
А чого вартий образ тьотi з Курська – не бiльше й не менше, як Мотрона Розторгуєва. Це блискуче досягнення автора. П’єси Миколи Кулiша вiдзначаються гостротою проблематики, емоцiйною напруженiстю, реальним рiзьбленням характерiв i, звичайно, актуальнiстю. Цей художньо довершений твiр здобув визнання авторовi не тiльки в Українi, а й далеко за її межами.
Людина, яка створила перший у пiсляреволюцiйний час українсь кий буквар, що назвав “Первичкою”, добре мiг писати “фiлологiчний водевiль” “Мина Мазайло”. Фрази, взятi з твору звучать, як афоризми. Ось, наприклад, що про своє прiзвище говорить все та ж тьотя Мотя: “Треба буде й собi трошки одмiнити прiзвище. Розторгуєва – це прекрасне прiзвище, та жаль, не модне тепер… От, наприклад, Мєталова -Темброва – зовсiм iнша рiч…”
Прiзвище, дане нам вiд своїх пращурiв, що пов’язує людину зi своїм родом, народом не можна мiняти, як ганчiрку пiд ногами. Протягом багатьох столiть в Українi, особливо в селах, казали про якусь людину: “Бондарi завжди були чесними, увесь рiд такий, або, навпаки, Мокренки усi ледащо, краще не знатись з ними”.
А Мазайло живе у двадцятому столiттi, вважає себе iнтелiгентом, а поводить себе, як великодержавний шовiнiст. Добре те, що вже у кiнцiвцi твору ми бачимо, що зло покаране. Менi п’єса дуже сподобалась i влучним словом, i муками засвоєння росiйської мови, i об’єктивним зображенням життя. Мабуть, таки справдi наша земля умiє народжувати найкращих Марк Твенiв.