“Патетична соната” – найвищий злет драматичного генiя Миколи Кулiша
“Кометами здiймаються ракети, червонi, голубi, зеленi. Танцює свiт. Патетичний концерт. I тiльки низько над обрiєм висить блiдий, пощерблений серп мiсяця – розп’ятий мiфiчний Христос.”
Україна в п’єсi постає розп’ятою i розгубленою, наче на роздорiжжi. Вона обливається кров’ю i кожному до цього байдуже. Усi бачать тiльки те, що хочуть бачити: єдину-недiлиму Росiю, “воскреслу Україну” або зорi революцiї. Хто ж пануватиме над матiр’ю Україною? У творi вiдчутне постiйне протистояння. Герої наче вболiвають за долю держави, а насправдi кожний хоче добра i щастя для себе, хоче задовольнити свої потреби. “Хай живе радянська, хай уже буде й соцiальна, аби тiльки українська республiка”, – говорить “учитель запорозької кровi” Iван Iванович Ступай-Ступаненко. Такi ступаненки iдуть за своїми мрiями i слухаються своїх iдеалiв, їм потрiбне здiйснення бажань будь-якою цiною. Мене вражає, як глибоко Микола Кулiш вiдчуває проблему України. Бо виявляється, що вона, наша ненька, нiкому насправдi не потрiбна. До того ж, автор порушує ще одну проблему i виявляється, що покинутою лишається не тiльки Україна, а й людина. “Чоловiк не недоробок, щоб його втикати отак в землю…” Натовп наштовхується на убитого, якого поспiхом закопали в землю – таким способом показано нiкчемнiсть людського життя у суворi роки революцiї. Слiд провести паралель мiж п’єсою М. Кулiша “Патетична соната” i новелою М. Хвильового “Я (Романтика)”. У п’єсi є такий самий лiкар Тагабат – бiльшовик Лука, i, що найжахливiше, такий самий “Я” – Iлько Юта, як це не прикро, людина малодушна, що постає ганьбою для iдей революцiї. Iдеї вирiшують долi людей i визначають стосунки мiж ними, а це, на думку автора, закони хворого людського суспiльства.
П’єса “Патетична соната” насправдi прекрасна, бо написана людиною, що бачила Україну наскрiзь i вiдчувала кожний її подих. М. Кулiш i в життi був повнiстю вiдданий Українi, вiн i жив i помер заради неї.