Скептики стверджують: перевелись таємничі місця, які збуджують уяву, холодять кров, здіймають волосся дибки й за­ганяють душу в п’яти. Добре було в давні часи: тільки вийдеш за ворота, одразу починаються всілякі там зачаровані млини й відьомські бори — словом, оглянутись не встигнеш, як смер­тельно перелякаєшся для власного ж задоволення.

А тепер? Тепер, кажуть ті ж скептики, влаштували в старез­них млинах приміські ресторани, а у відьмацьких борах літають з несамовитим гуркотом мотоциклісти… Ясна річ, таких умов нія­ка нечиста сила не витримає. Не залишилось тепер зачарованих місць — так стверджують скептики. Але вони, звичайно ж, не ма­ють рації: кількість таємничих місць катастрофічно зростає. І місця ці аж ніяк не за тридев’ять земель, а зовсім поряд з нами…

Зачаровані простори пустирів…

Подейкують, що один відомий шанувальник пішохідних мар­шрутів, затятий турист, потрапив якось на пустир поряд з ново­будовою і блукав там аж п’ять днів, поки не вийшов до житла за зірками. А якась бабуся божилася, що одного разу за п’ять кроків від неї з гущавини лопухів вилізла раптом рогата довбешка трице-ратопса, вимерлого ящура, і посунулась на неї. Та де там — бабці у нас відчайдушні. Старушенція так влупила викопному бідоном по рогах, що той, дико наляканий, втік назад у гущавину.

Є свідки — і чимало,— які бачили, як із безмежних пустирів здіймалися літаючі тарілки. А якось один юний натураліст у по­гоні за рідкісною сараною ледь не накрив сачком маленьку істоту смарагдового кольору, в прозорому шоломі, з невеликим ранце­вим двигуном за плечима. Істота покрутила пальцем біля скроні (явно адресуючи загальновідомий жест юному натуралістові) і, ді­ловито продзижчавши, спурхнула на верхівку іржавої труби…

Ні, не перевелись іще на землі загадкові, таємничі місця.

(260 сл.)                                                                                      (Є. Філ)