ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО — МАЙСТЕР ПСИХОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

Видатний український письменник В. К. Винниченко почав художню творчість в епоху соціальних бур і потрясінь — на початку ХХ століття. У літературі того часу теж ішли активні пошуки нового шляху до художньо­го осмислення дійсності. Реалізм уже не задовольняв вимогливого читача. «.Імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, чорт-біс, все, що може найкраще обкреслити людину, давайте все сюди!» — устами свого героя Олафа Стефензона заявляє В. Винниченко. І справді, ознаки всіх цих стилів наявні у творах письменника, а найголовніша з них, — психологізм.

Автор намагається проникнути в найглибші закутки людської душі, показати складність та неоднозначність характерів, причини вчинків.

У творах, присвячених соціальним зрушенням у свідомості селянства, напередодні першої російської революції 1905 року, В. Винниченко до­сліджує психологію натовпу. Прихильники традиційного романтизму по­казували натовп як однорідну сіру масу, як тло, на якому діє герой твору. В. Винниченко у деяких своїх оповіданнях зображує натовп як більш-менш організовану масу (склад її постійний, це селяни, об’єднані спільни­ми звичаями, традиціями та побутом). Тому автор більше уваги приділяє розкриттю психології лідерства, взаємин особистості й маси та іншим аспектам поведінки як колективу, так і окремих людей.

У кожному традиційному засобі зображення В. Винниченко підкрес­лює психологічні моменти.

Так, у портреті земського начальника Самоцвіта (оповідання «Суд») виділяються такі деталі — це «вигодований, опецькуватий чолов’яга», у нього «пухкі, в ластовиннях руки»; коли несподівано отримав від Никихвора звинувачення у розбої, «сидить.  нерухомо, дивлячись кудись перед себе налитими кров’ю очима й важко сопе». Автор показує не яким є герой, а що він відчуває і чому, тобто подає «портрет душі» героя або готує до сприйняття та оцінки його іншими героями, читачем.

Явтух з оповідання «Салдатики!!» має «твердий, ясний погляд», «твердо-спокійний голос», лице «гостро-спокійне і тверде», що свідчить про велику віру селянина-ватажка в справедливість своїх переконань та дій — і дає право на лідерство.

Поведінка Самоцвіта виказує психологію людини, що має необмеже­ну владу, хоч і розуміє недовготривалість цього. Михайло Денисович самовпевнений і самовдоволений, схильний до повчання. Він — противник усього нового, примушує селян працювати за безцінь, не використовую­чи жатки, чинить самосуд. Будь-яка непокора викликає у нього скажену лють. Автор, хоч і показує, що фізична сила в даному випадку перемогла, все ж дає надію читачам на швидкі зміни: вже сказано слово наперекір земському начальникові, вже побачили селяни в його очах переляк, відчу­ли проблиски віри у власну силу.

Оповідання В. Винниченка цікаві не стільки несподіваним розвит­ком дії та закінченням, сюжетними перипетіями, скільки заглибленням у найпотаємніші закутки людської душі, дошукуванням причин тих чи інших вчинків, поясненням їх із психологічної точки зору. І в цьому пись­менник виявив себе великим майстром, адже майже через століття чита­ються його твори з неослабним інтересом.