Ми відпочивали на цьому острові третій день. Чекаючи товариша, який подався в село закупити продук-тів, я оглядав усе довкола.
Побачив, як від берега відплив човен, у якому сиділо троє засмаглих парубійків.
Якось я пішов через острівець на протилежний берег. Раптом мою увагу привернув дивний звук. У роз-куйовдженому гіллі куща лежав чи то хворий, чи поранений собака. Його лапи безвільно відкинуті вбік, морда — на зів’ялому листі. Собака не поворухнувся, тільки повільно повів запаленим оком, повним болю і туги. Як же він опинився на острові? Невже його привезли хлопці, які нещодавно приставали до острова на човні? Знай-шовши неподалік бляшанку, я набрав води і спробував напоїти тварину. Собака намагався ковтнути рятівну вологу.
Де ти взяв цього пса? — почувся голос товариша.
Цієї миті собака загарчав, ледь підвівшись, встав на чотири лапи. Я не міг повірити своїм очам: невже тварина, яка ледь переводила подих, звелась і навіть намагається мене захистити?
Я розповів товаришеві про все, що бачив, і про свої здогади.
Ми оглянули собаку. Боляче було дивитися на суцільна рану на боку, облізлу шерсть, відвислу подекуди шкіру.
Ми завзято взялися його лікувати. Спершу промили рану водою, змиваючи налиплий пісок, потім обе-режно обробили йодом, присипали стрептоцидом і перев’язали моєю сорочкою.
Довірившись нам, собака стояв сумирно, лише іноді сіпався від болю, мружив очі.
Я відчував, як у ці хвилини сповнююсь співчуттям, співпереживанням.
Ми спорудили з листя курінь, намагаючись сховати собаку від пекучого сонця, пригадували цікаві мис-ливські пригоди, уявляли, як восени підемо з ним на полювання.
Раптом почулося хрипкувате пострілювання мотора. Неподалік до берега пристав човен, який я одразу впізнав. З нього вийшла дівчина.
— Альбатросе! — покликала вона.
Собака, що досі непорушно сидів коло намету, моторно звівся і з хворобливою грацією пораненої твари-ни побіг назустріч. Дівчина присіла навколішки і погладила пса поміж вухами.
— Це ваш собака? — запитав я непривітно. — Що з ним сталося?
Дівчина ніяково розповіла, що випадково перевернувся казан з рибальською юшкою і товаришів собака мало не обварився… А на наш докір, що не допомогли гончакові, пояснила, що ніхто не знав, як це зробити.
Товариш звинуватив її в тому, що друзі не допомогли пораненій тварині, а привезли на острів помирати.
Дівчина, розгнівавшись на те, що їй дорікають, пішла геть. Собака спробував кинутися навздогін, та това-риш його не відпустив. Аж коли човен віддалився, товариш відпустив ремінь. Собака підбіг до води і тужливо заскімлив, дивлячись на протилежний берег Дніпра, де на узліссі біліли намети молодіжного табору.
— Від нього відреклись, а він не здатен осягнути людської жорстокості, відплачує за неї Незрадливою любов’ю.
— Вірність! — сумно сказав товариш.

Майже всі первісні люди вважали Сонце істотою чи вогняною кулею, яку хтось невідомий носить небом. Регулярність поведінки Сонця при цьому здавалася загадковою. Що ж змусило Сонце служити людям? У бага-тьох легендах майже всіх первісних народів робилися спроби це пояснити.
Ціла низка міфів розповідає про тимчасове зникнення Сонця, а це, напевно думки, породжені побаче-ними сонячними затемненнями. Інші, можливо, зумовлені настанням темряви через погану погоду чи хмари вулканічного попелу й пилу, бо в багатьох легендах темрява тривала дні й тижні. Сильний вплив цих легенд на первісних людей, мабуть, пов’язаний зі страхом, що Сонце може раптово зникнути з неба.
Чи можемо ми бути впевненими, що завтра Сонце не почне поступово зменшувати свою звичайну яскра-вість і чи не вибухне воно з такою силою, що вся Земля розлетиться на шматки або випарується? Адже Сонце — це тільки одна з тих сотень мільярдів зірок, які становлять наш величезний Чумацький Шлях. Учені іноді помі-чають подібні катастрофи серед небесних світил, коли зірка раптово зникає або вибухає. Чи можемо ми гаран-тувати, що такої катастрофи не станеться?
Щоб відповісти на ці запитання, ми повинні замислитися над роллю Сонця в нашому житті.
Що відбудеться, якщо Сонце раптом зникне з неба? Землю охопить темрява, ледь осяяна світлом самих зірок. Місяць і планети теж не відбиватимуть світла. Арктичний холод охопить усю Землю. Річки перестануть текти, вітри не віятимуть, і океан поступово промерзне до дна.
Людям відкриється істина, що вода, вітер і сила атмосферних припливів безпосередньо залежать від Со-нця. Рослинність — інше джерело енергії — загине. Людина не зможе існувати в таких умовах. Людство без Сонця приречене на загибель…
Таким припущенням нам хотілося виразніше розкрити значення Сонця і повну залежність від нього всьо-го живого. Проте численні дослідження науковців переконливо доводять, що проблема зменшення світла, випромінюваного Сонцем, виникатиме, але Сонце світитиме ще сотні мільйонів років у майбутньому.

Людству відомо чимало шедеврів паркового, ландшафтного мистецтва. Одним з них є «Софіївка». Рідко який витвір паркової архітектури позмагається з нею кількістю легенд і романтичних історій, що загубилися в тінистих алеях, таємничих гротах, у нагромадженні скель. Вони розкриваються лише перед тими, хто вміє ба-чити і хоче слухати.
Романтична оповідь про заснування «Софіївки» каже,що Граф Станіслав Потоцький узяв шлюб із врод-ливою грекинею Софією. Закоханий чоловік квапився виконати всі забаганки молодої дружини. Улітку 1795 року Софія, повертаючись із Гамбурга до Умані, завітала до містечка Неборів, що неподалік від Варшави. Там на неї неабияке враження справив розкішний парк, про що красуня писала в листі до чоловіка: «Після обіду поїха-ли дивитися «Аркадію». Важко собі уявити щось більш романтичне і прекрасне…» Далі у листі вона розповіда-ла, що закохалася до нестями, що «Аркадія» дуже нагадує їй Крим. Відтак вона запевняла чоловіка, що з його достатками можна було б протягом двох років мати таку саму, а може, й прекраснішу «Аркадію», і просила про таке сільце в Криму… На жаль, Софія не знала про справжній стан фінансових справ чоловіка — на той час перша дружина графа зі своїми управителями довела маєток мало не до зубожіння. Тому тоді придбати садибу в Криму граф не міг.
Та недаремно древня мудрість твердить: усе перемагає кохання! Вона й надихнула закоханого Потоць-кого на своєрідний подвиг — він зібрав кошти, і через рік в Умані, серед вигорілих під сонцем степів та балок почалося будівництво парку в романтичному стилі. У дарунок коханій граф вирішив створити куточок Еллади, щоб нагадував він їй гори й ліси, чисті струмки й прозорі озера покинутої рідної Греції.
Граф доручив будівництво парку людині талановитій і широко ерудованій — Людвігові Метцелю, колиш-ньому польському військовому інженерові. Саме за його проектом утілили в життя таку феєрію гаїв і мальов-ничих галявин, ставків і водограїв, терас і алей, гротів і альтанок.
Тисячі екзотичних дерев було звезено до Умані звідусюди. Вони чудово вписалися в навколишню місце-вість і створили неповторний ансамбль.
Урочисте відкриття парку відбулося в травні 1802 року, у день народження красуні Софії. Так стала дійс-ністю примхлива мрія дружини вельможного графа.