У наші час не багато людей віддають перевагу поетичному слову. І навряд чи це свідчить, що душа су-часної людини емоційно озлидніла під впливом різних чинників.
Проте великою слід вважати перемогу творчого таланту, якщо йому вдається достукатись до серця су-часного читача, здобути народне визнання. Таким сьогодні постає перед нами Борис Олійник. Його ім’я поряд з іменами Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Драча, Дмитра Павличка, Віталія Коротича, Миколи Вінгра-новського та ще багатьох їхніх ровесників позначає творчі звершення того обдарованого покоління, яке забез-печило українській літературі тривале й нині цілком відчутне піднесення.
Творче зростання Бориса Олійника відбувалося доволі стрімко. Поет може сказати з гордістю про те, що прийшов у літературу з Полтавщини — землі Котляревського й Гоголя, де, як по всій Україні, у найвищій пошані «Кобзар», і народна пісня, і влучне веселе слово, що народився на Полтавщині…
Ставши поетом, Борис Олійник не перестає віддавати свою любов рідному краєві, із синівським схвильо-ваним почуттям пише він про напівстепові ландшафти свого дитинства. Образ рідного краю здатен викликати до життя чисте й довірливе слово, у сповідальному тоні поет складає вдячність людям, які, починаючи із Сивої Ластівки, з Матері, учили його щонайперше власним прикладом таких нічим у житті незамінних і всеосяжних понять, як совість, честь, людяність, вірність…
Одним з найсильніших мотивів у творчості Бориса Олійника є синівська вірність, обов’язок перед отчою землею, перед близькими людьми, зрештою, перед самим народом
Особливістю його творчості є активна громадянськість. Його слово — це слово митця стійких переконань, одного з тих, хто з гордістю усвідомлює свою належність до будівничих нового світу.
Маючи нахил до філософських роздумів, поет охоче використовує народну притчу, мандрівний сюжет, мудру алегорію, від його творчого доторку давній згусток народної думки набуває сучасного, індивідуально забарвленого звучання.
Багата палітра асоціацій, напружений розвиток образу, притаманна багатьом поезіям співучість, близька до фольклору музикальність — усе це разом надає його поезії неабиякої сили впливу на читача.
Борис Олійник упевнено почувається в різних жанрах: він визнаний майстер поеми, хоча не менш попу-лярності серед читачів набула також високохудожня лірика цього автора. До його творів охоче звертаються композитори, їх вабить задушевність його поезій, позначених багатою ритмомелодикою.
Твори Бориса Олійника вже витримали суворий іспит часу. Перед нами поет вдумливий, гострий, глибо-кий, чия творчість нині стає поряд з тими художніми цінностями, що їх подарували своєму народові найтала-новитіші співці України.
Твори на вільну тему
Мелодія кам’яної скелі
Багато тисяч років тому в приазовських степах жило плем’я молочаїв. І були в племені двоє хлопча-ків-ровесників, Яр і Гул, які з дитячих років завзято змагалися одне з одним, намагаючись в усьому бути пер-шими. Часто зчіплялися в боротьбі, яка виснажувала обох, але не виявляла переможця.
Настав час юнакам ставати мужами. Зібралося все плем’я і вирушило до Гори Бика, біля якої просили люди милостей, вдалого полювання та інших благ. Ватажок племені підвів юнаків до чаклуна, який владарював там.
Чаклун відвів хлопців до печери, викресав вогонь. На освітленій стелі всі побачили зображення четвірки биків, які стояли колом — хвостами всередину, наставивши роги на невідомого ворога.
Чаклун пояснив хлопцям, що й вони так, як ці бики,повинні захищати своє плем’я, забувши про всілякі чвари. Тільки в такий спосіб можна подолаєте ворожі племена й захистите стоянку від хижих звірів. А ще чоловік сказав, що тільки вирушивши на полювання і вполювавши великого звіра, вони доведуть, що рівня чо-ловікам племені й тільки тоді він висіче на кам’яній скелі їхні стопи.
Яр узяв із собою на лови списа, кам’яного ножа, кресало. Зустрілись із Гулом, пішли в степ. Дорогою пос-перечалися. Яр пропонував шукати вовчу стежку до води, а Гул — нору звіра. Так і розійшлися.
Яр швидко відшукав на стежці широкі відбитки вовчих лап. Викопавши на ній яму, сховався в траві, чека-ючи на звіра.
На ранок наступного дня з’явився здоровенний, з кудлатою шерстю на загривку вовк. Спокійно пройшо-вши стежкою, перед самісінькою ямою вовк спинився, гребонув настил передньою лапою, позадкував. Потім, сильно відштовхнувшись, розбігся і переплигнув яму. Від несподіванки Яр тільки очима кліпнув. Вовк величез-ними стрибками понісся просто до Ярової засідки.
Хлопець схопив списа і кинув у вовка. Спис застряг у вовчому загривку, а тварина зі страшним гарчанням плигнула на хлопця. Яр знав, що вовк одразу перегризає горло своїй жертві, й утягнув голову в плечі. Лежачи горілиць, обома руками схопив звіра за горло. Тривав страшний двобій людини й хижака… Непритомніючи, Яр почув короткий свист у повітрі.
Коли очуняв, побачив поруч звіра, який уже не ворушився. Закривавлений Яр повернув голову і побачив, що до нього простує… Гул, несучи широколисте помічне зілля, яке спиняє кров і гоїть рани.
— Приклади до рани. Я заночував біля нори, але проспав сірого. Потім побіг його слідом.
— Це твій вовк, — сказав Яр.
— Ні, твій.
—Він наш, — хитнув головою Яр.
Надвечір, коли вгамувався трохи біль Ярових ран, юнаки пішли з плавнів, несучи вовче тіло. Вони співали про вовчу силу, про свою відвагу, про те, як чаклун висіче на кам’яній скелі їхні стопи.
Велика сила дружби
У будинку людського щастя дружба зводить стіни, а любов утворює купол. Ці словах Козьми Пруткова образно визначають роль дружби в людських стосунках
У первісному суспільстві була принципово непорушною, а права та обов’язки друзів мали суворо відпо-відати традиції. Пізніше дружба базується на спільності інтересів.
Дружба ушляхетнює життя, її шанували і звеличували древні мислителі. Аристотель стверджує, що друж-ба — найнеобхідніша для життя: адже ніхто не воліє жити без друзів, навіть якби він мав усі інші багатства. Дружба не тільки неоціненна, а й прекрасна. Ми уславлюємо того, хто любить своїх друзів. Мати багато друзів — це чудово, а деяким навіть здається, що бути хорошою людиною і другом — це те саме.
Надзвичайно високо оцінюється дружба в українській культурі й ментальності. Розкриваючи велику силу дружби, Григорій Сковорода наводить слова Плутарха. Про те, що дружба, супроводжуючи життя, не тільки додає втіхи й чарівності, а й зменшує страждання, і Бог, додавши до життя дружбу, зробив так, щоб усе було радісним, приємним і милим, коли друг поруч і разом з вами втішається. І як би підлесник не кував лихо, вико-ристовуючи насолоди і приємності, треба знати, що він нічого радісного не вносить у дружбу. Сковорода навчав бути обачливим у виборі друзів.
Нині, коли ритм життя набуває шаленого темпу, коли не вистачає часу для спілкування й телебачення подекуди замінює людські стосунки, — чи актуальні питання глибоких, відданих, дружніх взаємин?
Звісно, час вносить свої корективи, але такі поняття, як дружба, любов, завжди залишатимуться найви-щими цінностями.
У психології поняття «дружба» визначають як стійкі індивідуально-вибіркові міжособистісні стосунки, що характеризують взаємну прихильність їхніх учасників, взаємні очікування відповідних почуттів і надання пере-ваги комусь з-поміж інших.
Дружба вимагає дотримання її неписаного «кодексу», що передбачає необхідність взаєморозуміння, ві-двертості й щирості, активну взаємодопомогу, взаємний інтерес до справ і переживань іншого, щирість і без-корисливість почуттів. Серйозні порушення цих правил призводять або до припинення дружби, або до повер-хових приятельських стосунків, або навіть до перетворення дружби на її протилежність — ворожість.
Найбільшої інтенсивності дружба досягає в юнацькі роки та в період ранньої зрілості, коли відзначається виняткова важливість відносин з друзями.
Дружба дає змогу висловити Потаємні почуття, які переповнюють людину, та знайти підтримку тих, хто поділяє ці думки й почуття.
Отож справді, як стверджує українське прислів’я, людина без друзів — що дерево без коріння.