В Україні лише два інститути звуться іменами хірургів-прак- тиків, назви їм дав народ — імені Амосова та імені Шалімова.

Олександра Шалімова привели до світового визнання три правила: учись протягом усього життя, працюй, не вважаючи себе найрозумнішим, і не опускай рук у разі невдачі.

Він зробив сорок тисяч операцій, а людських життів урятував у багато разів більше. Автор понад восьмисот тридцяти науко­вих праць і ста дванадцяти винаходів, академік, він створив в Україні два науково-дослідні інститути — у Харкові й Києві, ви­ховав цілу школу хірургів. Його називали богом у хірургії, а за визнанням ЮНЕСКО він став людиною планети 1998 року.

Олександр Шалімов народився в Липецькій області 1918 року і був шостою дитиною з чотирнадцяти.

До війни Олександр Шалімов, який хотів навчатися в Ленін­градському фізико-математичному інституті, але не мав коштів, щоб туди поїхати, устиг здобути дві освіти: закінчив робітфак, а потім лікувальний факультет Кубанського медичного інсти­туту. Перед останнім випускним іспитом почалася війна.

На фронт його не взяли за станом здоров’я, а призначили го­ловним лікарем Нерчинської районної лікарні Читинської об­ласті (місце заслання декабристів). Усіх лікарів звідти забрали на війну, і там, у тайзі, на кордоні з Маньчжурією, за триста кі­лометрів від залізниці, за сімсот — від найближчого обласного центру, він був єдиним лікарем на велетенський район. Кон­сультації, найрізноманітніші невідкладні й планові операції… А в коротких перервах між прийомом хворих, операціями й сном

Шалімов читав спеціальну літературу, бо знань катастрофічно не вистачало, а порадитися було ні з ким. Та вже через рік опа­нував складні операції.

Після війни йому пощастило підвищувати кваліфікацію в най- відоміших московських інститутах: Вишневського, Бакулєва, імені Скліфософського.

Шукаючи роботу, випадково потрапив до Брянська. Працю­вав пліч-о-пліч з Амосовим. Спочатку, звісно, було змагання: у кого вийде краще. Потім почали переймати досвід один в од­ного, допомагати. У результаті лікарня в Брянську стала однією з найкращих. Через кілька років доля звела колег уже в Києві. Кожен спеціалізуватиметься у своїй галузі.

Олександр Олексійович миттєво запам’ятовував усі нові види оперативних утручань й одразу ж їх запроваджував, удоскона­лював. Від застосування методики Шалімова в одному лише виді операцій смертність знизилася від 17 до 0,3 відсотка. Шалі- мову довелося науково обґрунтовувати свій метод у трьох докторських дисертаціях.

Він був людяним, душевним, з ним було цікаво: знав напа­м’ять кілька сотень віршів, усього «Євгенія Онєгіна», а від мате­рі, кубанської козачки, перейняв багато українських пісень. І незмінно дивував тим, що співав не два куплети з приспівом, як більшість із нас, а всю пісню від першого до останнього слова.

Рецепт плідної роботи за Шалімовим напрочуд простий. «Я вставав щодня на початку шостої, умивався, голився і дві години — до восьмої — сидів і читав, — розповідав академік. — О восьмій ішов на роботу, приймав хворих, оперував, а коли ви­падав час, у бібліотеці читав усе, що там є про хвороби, які я сьо­годні побачив уперше».

439 слів                                                                   За М. Кулебою

Змієві вали… Нині ці стародавні земляні оборонні споруди, що знаходяться в Придніпров’ї, привертають дедалі більшу увагу дослідників. Вони не дійшли до нас у своїй первозданній величі — від часу їх спорудження минуло майже дві з половиною тисячі літ. І все ж вони добре помітні. Місцями вони тягнуться безперервною лінією на десятки кілометрів, подекуди ж стають серед поля острівками. Поки що ніхто не виміряв їхньої довжини, але припускають, що загальна протяжність валів сягає трьох тисяч кілометрів.

Однак чому так неблагозвучно назвали ці захисні споруди, що захищали людей, — Змієві? Імовірно, за подібністю до змія. Якщо вийти на узвишшя й подивитися на вали зверху, то мож­на побачити, що вони в’юняться, вигинаються змійкою по степу.

Хто ж будував ці грандіозні споруди? Навіть сучасним най­потужнішим екскаваторам і бульдозерам потрібні роки, щоб на­сипати такі вали. Певне, існувало якесь об’єднання народів — міцне, сильне, з високою організаційною структурою, спроможне справитися з таким завданням. Те, що тепер виглядає як залишки невиразних земляних насипів, колись було потужним і складним укріпленням — суцільні вали висотою десять-п’ятнадцять метрів і шириною основи до двадцяти метрів. Будівництво таких споруд вимагало величезної кількості людей і централізованого управ­ління, тобто було можливим лише за умови існування держави на цих територіях. В історичній науці тривалий час вважалося, що ці укріплення були побудовані за часів Київської Русі, зокре­ма, наприкінці десятого — на початку одинадцятого століття, коли князь Володимир Святославич «зачиняв» південні кордо­ни від нападів печенігів.

Але ж відомо, що значна частина валів споруджувалася раніше. Так звані Кімерійські вали будували ще у восьмому столітті до нашої ери. А такі ж споруди неподалік від Києва, у районі Забу- яння, як показав радіовуглецевий метод дослідження, зводилися в 150 році до нашої ери.

Виявилася ще одна цікава особливість. Змієві вали проляга­ли по тих межах, де колись проходили кордони між полянами, древлянами, сіверянами, в’ятичами. Карта дала змогу якоюсь мірою пояснити загадку. Однак, напевно, повністю розгадають її в майбутньому.

Довго міркував над цим дослідник Аркадій Бугай. Можливу розгадку підказують назви навколишніх сіл: Димарка, Доманів- ка, Тайни, Залізне, Ковалівка. Стривайте, а чи не «замішане» тут залізо? Справді, у Димарці, можливо, випалювали вугілля, у До- манівці (напевно, від слова «домна») виплавляли чавун, у Заліз­ному доводили його до кондиції, у Ковалівці виковували готові речі. А Тайни? Певне, там перебували «інженери» — керівники залізообробного процесу, які зберігали у суворій таємниці сек­рети виготовлення металу, надто дорогого в ті часи.

Більша частина Змієвих валів розорена, але дослідження їх триває й нині. «Розгадати таємниці Змієвих валів — завдання ве­ликої ваги, — говорить сивочолий дослідник. — Усе ще попереду».

396 слів                                                             За   М. Федоренком

Навесні 1901 року Владислав Городецький розповів прияте- лям-архітекторам Олександрові Кобелєву й Володимирові Леон- товичу, що придбав земельну ділянку на престижній Банковій вулиці, щоправда, на крутоярі, і збирається звести там багатопо­верховий житловий будинок.

• Ви — божевільний, мій друже, — посміхнувся Кобелєв. — Там будувати не можна. Лише божевільному може спасти на думку така ідея!

Городецький спалахнув: рівно за два роки, день у день, він святкуватиме новосілля.

Друзі уклали парі, у свідки взяли Леонтовича.

Городецький перший у Києві вирішив звести будинок на бетонних набивних палях, які нещодавно винайшов місцевий інженер Антон Страус. Тож крутояр Городецького не злякав, навпаки, бо він любив подражнити публіку чимось оригіналь­ним. Один із перших у Києві купив автівку й гасав вулицями, лякаючи коней, запряжених у фаетони. А то придбав мавпу й прогулювався Хрещатиком з нею на плечі.

Купивши ділянку в борг, Городецький сам створив проект, а гроші на будівництво взяв у Товаристві взаємного кредиту. За один будівельний сезон у землю було забито п’ятдесят бетонних паль під фундамент, зведено стіни й покладено дах. Ще півтора року тривало оздоблення, потім фасад «вдягся» в цементне ліп­лення. І точно того дня, обумовленого в парі, Городецький зап­росив друзів і колег на оглядини нових апартаментів. Серед них і Кобелєва, з яким бився об заклад, та свідка суперечки Леон- товича.

• Будинок, можливо, дикуватий, — сказав господар. — Проте не знайдеться в Києві людини, яка б минула його, не звернувши уваги.

Кобелєв при всіх зняв капелюха й уклонився Городецькому. Мало того, що будинок зведено на косогорі: якщо дивитися з Банкової, він має три поверхи, а якщо з боку театру — шість. Не менше вражав цементний зоопарк з африканських тварин на фасаді. Його виконав італієць Еліо Саля. «Живність» для Києва нетипова. «З кутків даху спускають свої вуса-щупальці потвор­ні дельфіни, їхні хвости, переплітаючись, виокремлюються на тлі неба. На спинах дельфінів — оголені жіночі фігури з тризу­бами в руках; уздовж карнизів розмістилися величезні жаби; стовбурами колон, обабіч парадного входу, вилазять бадьорі ящір­ки; в орнамент капітелей уплетені морди носорогів, а лиштви вікон зображають слонячі голови», — писав про зовнішнє оздоб­лення «Будинку з химерами» мистецтвознавець Сергій Гіляров.

Києвом поповзли чутки, ніби архітектор звів дивний буди­нок на спомин про дочку, яка втопилася в африканському озері Чад. Стверджували також, що полювати в Африку їздив сам Городецький і будинок із носорогами, крокодилами й іншими екзотами спорудив на згадку про подорож. Насправді ж дочка Городецького Гелена не топилася в озері — вона пережила бать­ка. У будинку оселився сам зодчий із родиною. Інші помешкан­ня мали здавати в оренду, а на африканське сафарі Городецький поїхав 1911-го, за вісім років після зведення будинку.

403 слова                                                                За С. Цаликом