8 клас

ШВИДШЕ! ШВИДШЕ!

О боже мій милий, хай уже закінчуються оці нестерпні останні хвилини перед від’їздом.

Усе вже почуто — усі добрі напутні слова, поради, застере-побоювання. Навіщо їх так багато? Та ще при людях, при знайомих і незнайомих.

Може, щоб бачили, який уважний, добрий чоловік і батько? Ні, ні, що я,— обриває ці думки Марія,— він не хизується, хіба я його не знаю? Він справді такий, та гадки не має, як це нудно і здебільшого недоречно.

Вона вже швидко окинула своїм сірим зірким оком усіх, що їдуть, усіх, що проводжають. Чому це в останні хвилини усі з дбайливим виглядом, найстурбованішим тоном повторюють про­писні істини про поводження в дорозі, а ті, що від’їздять, хочуть, нарешті, швидше опинитися в диліжансі, відчути рух, подорож.

Але диліжанс поки що стоїть. Скільки він стоятиме?!

І вона також хоче швидше відірватися від того життя, що промайнуло за три місяці, як за мить, закрутило, піднесло, зба­ламутило, обдарувало багатими скарбами і потаємно образило, бучно визнало і нишком укололо. Усе, усе вона помітила і від­чула, а що мовчала на все, була завжди зовні спокійна й стри­мана — так це зовсім не від нерозуміння обставин, а саме тому, що зрозуміла багато. Та не до кінця. Ще треба було розібратись як слід… але було ніколи… Думала — поїду, в усьому розберусь, усе вгамується. Та відчувала вже — мчить новий потік і тягне непереможно кинутись у нього. Куди він понесе? До яких берегів? Не в тім, звичайно, розумінні, що до Дрездена чи до Берліна або до якогось іншого чужоземного міста. Адже не Петербург лишає вона, а своє полохливе життя петербурзьке. А що чекає її там, за кордоном? Лікування хвороби — то лише привід, не обманю­ватиме ж вона сама себе.

Вона слухає чоловіка, погоджується, киває головою — знаю, знаю, ти вже казав. Ми на тебе чекатимемо, не затримуйся, будь ласка. Не турбуйся, будь ласка, не самі ж ми їдемо… Але думки її вже не з ним (О. Іваненко; 307 сл.).

«ХАПАЙТЕ СКАРБИ!»

Я знаю: не всі мені повірять у те, що зараз скажу, та й справді воно може видатися надто вже фантастичним. А було так.

Хтось із господарників нашого міста задумав у темному, ква­дратному й глибокому, немов велика студня, подвір’ї на вулиці Руській (там на стіні й нині пишається барельєф п’яного маскарона, який пожирає гроно винограду) розчистити від культурного, як мовлять археологи, нашарування середньовічні погреби, у яких на зламі ХУ-ХУП століть поміщалася не дуже славна, бо плебейська (славна, аристократична, знаходилась у підвалі Корнякта на Ринку, про неї мовитиметься потім) — корчма «У Лисого Мацька», і від­крити там ще одне вечірнє кафе, на які Львів і так не бідний.

Цей намір, як відомо, не увінчався успіхом, хтось із вищепо-ставлених господарників сказав: «Досить!» — але роботи якийсь час велися, а я, завжди цікавий до старовини і не менш зацікав­лений у відкриттях подібних закладів, навідувався сюди доволі часто.

Робітники викидали гори сміття, глини і всілякої нечисті, що спресувались у погребах за більш ніж триста років, добиралися до товстої стіни, яка відділяла корчму Мацька від сусіднього жит­лового будинку, і одного разу при мені дзенькнула лопата об щось металеве й лунке. Я підійшов до стіни (робітники вважали мене, певно, за архітектора або художника, який буде розмальовувати кафе) і побачив у ній квадратні залізні дверцята з проржавілим зам­ком, який розкришився під лопатою. Дверцята відхилились, і хтось із робітників пожартував: «Хапайте скарби!», а я таки нагнувся і в темній ніші побачив великий чорний згорток. Схопив його: суха трухлява шкіра, мабуть; юхг, розповзлася в пальцях, і мені від­крився справжній скарб — сувій дрібно списаного паперу.

Не обурюйтеся, хто повірив у мою розповідь: я поніс його не в наукову установу, а додому, і здається мені, що ви зробили б так само (Р. Іваничук; 280 сл.).

«ВЕСІЛЬНИЙ ГЕНЕРАЛ»

Срібне небо низьке. Дюни, валуни.

Десь у субтропіках земля родить чудернацькі плоди золоті, а тут вона родить каміння. Ціле життя люди визбирують його: цей рік визбирають, очистять від нього поле, а наступної весни каміння знову виросло, полізло головешками з ґрунту. Кажуть, морозами його тут витискає з землі.

Понад затокою — рибальські селища та сосни де-не-де. Скупа природа, суворий край. Одначе й він, цей суворий, колись льодови­ковий край, здатен народжувати поетів! Здатен дарувати улюблен­цям муз ніжність, натхнення… Власне, поет чи, точніше, нарос­таюча слава його й покликала сюди Івана Оскаровича, людину по горло зайняту, перевантажену безліччю обов’язків, буденних клопітних справ, які, зрештою, до ніжних муз не мають анія­кого стосунку. Пів-Арктики на тобі. Кожна секунда на обліку.

А втім, кинув усе, приїхав. Навіть сам трохи здивований цим своїм рішенням, злегка іронізує над собою: ось ти і в ролі «весіль­ного генерала», у ролі гостя на вшануванні того, хто з усіх учас­ників твоєї експедиції був, може, найневдалішим, був особою майже курйозною, іноді просто жалюгідною! Навіть при нікчем­нім морозі умудрявсь обморозити свого пташиного носа! Прига­дується зіщулена слабосила постать, що, поспішаючи на виклик, комічно й незграбно плутається в якомусь хутряному балахоні (товариші таки подбали, щоб не обморозивсь), з-під скрученого набік полярного башлика сполохано визирає худе, посиніле від холоду, вічно чимось ніби сконфужене обличчя… Вимагаєш пояс­нень, скажімо, за самовільну відлучку, а він, поблискуючи слі­пими від сонця окулярами, щось там белькоче, шепелявить, не вміючи до ладу зліпити навіть те, що має за душею. Ходив, мовляв, на колонію пінгвінів дивитись… «Та ти краще під ноги собі дивись — там тріщини такі, що незадовго до твого прибуття й трактор проковтнули! Провалишся, хто за такого генія відпо­відатиме?» Стоїть, підшмаркує, нічого вже й не мимрить на своє виправдання (О. Гончар; 277 сл.).