Архів позначки: чудернацький

«ВЕСІЛЬНИЙ ГЕНЕРАЛ»

Срібне небо низьке. Дюни, валуни.

Десь у субтропіках земля родить чудернацькі плоди золоті, а тут вона родить каміння. Ціле життя люди визбирують його: цей рік визбирають, очистять від нього поле, а наступної весни каміння знову виросло, полізло головешками з ґрунту. Кажуть, морозами його тут витискає з землі.

Понад затокою — рибальські селища та сосни де-не-де. Скупа природа, суворий край. Одначе й він, цей суворий, колись льодови­ковий край, здатен народжувати поетів! Здатен дарувати улюблен­цям муз ніжність, натхнення… Власне, поет чи, точніше, нарос­таюча слава його й покликала сюди Івана Оскаровича, людину по горло зайняту, перевантажену безліччю обов’язків, буденних клопітних справ, які, зрештою, до ніжних муз не мають анія­кого стосунку. Пів-Арктики на тобі. Кожна секунда на обліку.

А втім, кинув усе, приїхав. Навіть сам трохи здивований цим своїм рішенням, злегка іронізує над собою: ось ти і в ролі «весіль­ного генерала», у ролі гостя на вшануванні того, хто з усіх учас­ників твоєї експедиції був, може, найневдалішим, був особою майже курйозною, іноді просто жалюгідною! Навіть при нікчем­нім морозі умудрявсь обморозити свого пташиного носа! Прига­дується зіщулена слабосила постать, що, поспішаючи на виклик, комічно й незграбно плутається в якомусь хутряному балахоні (товариші таки подбали, щоб не обморозивсь), з-під скрученого набік полярного башлика сполохано визирає худе, посиніле від холоду, вічно чимось ніби сконфужене обличчя… Вимагаєш пояс­нень, скажімо, за самовільну відлучку, а він, поблискуючи слі­пими від сонця окулярами, щось там белькоче, шепелявить, не вміючи до ладу зліпити навіть те, що має за душею. Ходив, мовляв, на колонію пінгвінів дивитись… «Та ти краще під ноги собі дивись — там тріщини такі, що незадовго до твого прибуття й трактор проковтнули! Провалишся, хто за такого генія відпо­відатиме?» Стоїть, підшмаркує, нічого вже й не мимрить на своє виправдання (О. Гончар; 277 сл.).