8 клас

«ВІН МІГ БИ КОНКУРУВАТИ З ДЖОНОМ ЛЕННОНОМ І МИЛЕЛЕМ ЛЕГРАНОМ»

Пісня і пам’ять — це ті підвалини української духовності, які треба оберігати та передавати у спадок дітям.

Оскільки історія відтворюється на сторінках часописів, то звер­німося і ми до них. Саме на шпальтах вижницької газети «Радян­ська Верховина» (тепер — «Вижницькі обрії») 13 лютого 1971 року вперше було надруковано слова знаменитої пісні «Червона рута», а 1 квітня цього ж року — не менш відомого «Водограю». Напи­сані вони були якраз у Вижниці й вперше виконані місцевим ансамблем «Смерічка». Таким же чином прийшли до читача і такі відомі твори, як «Балада про дві скрипки», «Балада про мальви», «Відлуння твоїх кроків», «Жовтий лист», «Кленовий вогонь», «Пісня буде поміж нас», «Я піду в далекі гори» та інші. Окре­мим виданням твори Івасюка вийшли в Ужгороді аж у 1989 році, коли його вже не було з нами. Збірка називалася «Водограй».

Про творчість молодого талановитого композитора за його життя було написано зовсім небагато. Зокрема, стаття В. Мельника

 

«Так народилась «Червона рута» в газеті «Культура і життя» в 1971 році за 28 січня, дві публікації В. Селезінки — «Дивок-віти Володимира Івасюка» та «Народження пісні» в цьому ж році, які увійшли до книги «Золотої нитки не згубіть». У наступ­ному з’явилося дві статті — «Червоній руті» коряться серця» В. Бабуха та інтерв’ю самого В. Івасюка газеті «Молодь Укра­їни» за 27 вересня. Була ще одна публікація П. Сердюка «Песни родной Буковиньї» в «Медицинской газете». Оце, власне, і все. Аж до 1988 року.

Часопис «Визвольний шлях» у 1981 році помістив коротку, але дуже змістовну статтю Я. Ласовського «Слухаючи музику Іва­сюка», в якій дано високу оцінку творчості композитора: «Оце поєднання традиційних елементів української народної музики на Заході дали б Івасюкові при інших обставинах нагоду кон­курувати з такими популярними та майстерними піснярами як Мішель Лєґран у Франції, Ніно Рота в Італії, Джон Леннон і Пол Маккартні у їхній найкращій формі, «Еленор Рігби», «Єстер-дей» в Англії чи, врешті, Ендрю Райс «Джізус Крайст Супер-стар» на Бродвею».

Після трагедії 1979 року майже десятиліття ім’я Володимира Івасюка на батьківщині було оповите мовчанкою. І тільки в 1988-му чернівецьке телебачення програмою «Червона рута» прорвало завісу тиші й почали з’являтися поодинокі статті, присвячені автору знаменитої мелодії.

У липні 2000 року знаменитій пісні «Червона рута» випов­нилося ЗО років. Ця неординарна подія широко висвітлювалася на сторінках преси. Усі тогочасні матеріали виділено в карто­теці окремою рубрикою. А ще тут можна знайти повідомлення про конкурси, фестивалі, акції, фонди імені В. Івасюка, вірші та пісні, присвячені талановитому землякові, й багато інших ціка­вих матеріалів (Л. Щербатюк, Н. Будна; 400 сл.).

ГІЛЕЯ І ГЕРАКЛ

Якось з’явився у наших краях побіля Понту, моря Чорного, велетень Геракл. Мандрував собі преславний звитяжець і, гуля­ючи, відібрав у потвори Геріона гарних коней, гарячих, баских, вороних. Попасти погнав їх у напрямку Борисфену. Тут і застала Геракла зима. Одного разу велетень, закутавшись у левину шкуру, преміцно заснув, а коні зайшли далеко у володіння Гілеї. Вона помітила їх, загнала у степи.

Прокинувся Геракл і став шукати коней. Довго ходив степом, аж доки, нарешті, забрів, як пише Геродот, у Полісся,— тобто у місцину, що на самому півночі степового океану.

Перед велетенською, гарно розмальованою печерою уздрів герой Гілею.

Довго стояв він, зачарований її красою. Глибоко вразили її очі, і коси, і білі груди, і ніжні руки. Нарешті мовив Геракл:

—    Царівно Гілеє, чи не бачила ти моїх коней вороних?

—    Бачила і зайняла їх, бо столочили вони мої сріблясті трави.

—    Який викуп візьмеш ти, богине?

—    Я хочу, щоб ти став моїм мужем.

З радістю згодився Геракл, бо дуже гарна була Гілея. Зажили вони разом, любо й мило. Народилося в них троє синів: Агатирс, Ге льон і Скіф.

Одного разу сказала Гілея своєму мужеві:

—    Бачу, Геракле, сумуєш ти за своєю вітчизною. Що ж, іди собі додому. Я маю трьох синів, і мені більше нічого не треба. Тільки одне прошу порадити: що з ними робити, коли вирос­туть? Залишити тут? Послати до тебе? Але кого з них поставити володарем країни?

Мовив Геракл:

—    Спасибі, що відпускаєш мене до Еллади. Багато зборов я велетнів, а от краси твоєї і чар твоїх здолати не зміг… Ось мій лук і мій золотий черес з мечем, хто з синів у зрілості натягне тятиву і кого найтугіше обхопить черес, тому й володарювати в Гілеї. Інші хай ідуть в чужі краї здобувати собі долю… (С. Пла-чинда; 280 сл.).

СЕЛО ДАВНЬОЇ ГУЦУЛЬСЬКОЇ СЛАВИ

Сторонець-Путилів — село давньої гуцульської слави. Тут пода­вали свої кличі опришки, а легенди оповідають про Довбушеві печери та стежки, якими ходив. Розкидане по узгір’ях та в долині Путилівки, село увібрало до себе окремі підсілки — Сергії, Тороки, Киселиці, Сторонець, ставши найпомітнішим у Русько-Кимполунзькій окрузі, обшири якої сягають аж Білого Черемошу.

Велике подвір’я Федьковичів упирається в берег грайливої Путилівки. Серед двору простора хата, у якій народився 1834 року Осип. Найбільше тішилась ним Анна, плекаючи материнські спо­діванки. По-різному вона любила своїх синів. Старший Іван уже відбився від рідної хати, часто вирушає в мандри і тепер ось при­став до Лук’яна Кобилиці, незважаючи на осінню сльоту, пішов з ним добувати волю…

Кожного ранку виходить Анна на шлях, вдивляється, прислу­хаючись та сподіваючись зустріти Івана. Не повертався син. Де його шукати? Кому повісти про болі материнського серця?

Несла свою журбу до хати. Найстарша донька Марійка роз­повідала вже казки та бавила співаночками Осипка й дволітню Павлинку. Оце й уся сім’я в Анни — те мале, а те хворе. Хоч Марійка вже дівка, але помочі від неї мало — нездужає на ноги. Зате душа в неї чиста, ласкава, співуча. Співає так, що й за Пути-лівкою чути. Нагородила цим умінням Осипка, а найщедріше дарувала йому гуцульських казок. Уже й сам він уміло прока­зував улюблені з них — «Як парубок посватав царівну-дівку», «Як бідний відібрав душі з пекла», «Війт-лупій у пеклі»… Най­більше про Довбуша любив хлопець. Дивувався з того, як смі­ливий ватаг переміг на Чорногорі злого Арідника, а Чорну Біду загнав у печери. Вибереться Довбуш на високу кичеру, погляне на долини, бескеття й пісню заспіває. А спуститься в долину — обмиє в Черемоші бартку свою там, де вірли полощуть дзьоби. Підійме її догори — зупинить хмари, і вони надовго зависнуть на карпатських схилах. Розмахне нею — нажене в долини та уще­лини дощу. Підійме вістря догори — викреше блискавку. Ударить нею об землю — громовицею обізвуться гори, покотиться відлуння з печери або потоне в Черемоші (І. Пільгук; 307 сл.).