7 клас

УКРАЇНСЬКИЙ БАС ІВАН ПАТОРЖИНСЬКИЙ

Перші кроки на професійній сцені Іван Паторжинський робив у Харкові. У жовтні 1925-го року, коли тут оперою Му-соргського «Сорочинський ярмарок» починалася біографія Державного українського оперного театру, він дебютував у не­величкій ролі Цигана. Невдовзі через непередбачений збіг об­ставин відразу увійшов до складу солістів оперної трупи. Ста­лося так, що захворів єдиний виконавець партії Мефістофеля в опері Гуно «Фауст» — Стешенко. Ситуація була такою: або відміняти спектакль, або покластися на молодого Паторжинсь-кого. Обрали друге і не пошкодували. Після вдалої прем’єри про талановитого актора заговорив увесь Харків.

Коли столицю України було переведено з Харкова в Київ, кращі сили Харківського оперного театру склали столич­ну оперну трупу. Киянином став і Паторжинський. Відтоді з Київським оперним пов’язане життя співака, за винятком років Великої Вітчизняної війни, коли артистів театру еваку­ювали за Урал, а потім у складі мистецьких бригад вони висту­пали на різних фронтах.

Майже сорок років сценічної діяльності, десятки оперних партій, і серед них такі, що важко уявити у виконанні когось іншого. Карась у «Запорожці за Дунаєм» Гулака-Артемовсь-кого, виборний із «Наталки Полтавки» і Тарас Бульба з одно­йменної опери Лисенка, дяк Гаврило з опери «Богдан Хмель­ницький» Данькевича, безліч ролей російської і зарубіжної оперної класики.

Остання зустріч видатного українського співака із слуха­чами відбулася 21 травня 1959 року в залі Київської консер­ваторії. Іван Паторжинський присвятив цей виступ народній пісні, що виплекала його талант.

(215 сл.)                                                                (За М. Романікою)

У ЧОМУ ІСТИНА ЛЮДИНИ?

Як розвивати в собі оту внутрішню свободу? Людина спов­нена суперечностей, це відомо. Одному дається певний шма­ток хліба, щоб ніщо не заважало йому творити, а він засинає; завойовник, здобувши перемогу, стає легкодухим; щедрий, коли він багатіє, перетворюється на скнару. Нащо нам політич­ні вчення, котрі обіцяють розквіт людини, якщо ми не знаємо заздалегідь, яку саме людину вони виростять. Кого вони поро­дять? Ми ж не худоба для відгодівлі; і коли появляється один бідний Паскаль, це куди важливіше, ніж народження кількох благополучних нікчем.

Ми не вміємо передбачити головного. Кожен знає, якою пал­кою буває радість, коли її не чекаєш. її не забудеш, за нею ту­жиш так, що ладен пошкодувати і за нещастям, якщо тільки з ним прийшла та радість. Всім нам траплялося, зустрівши то­варишів, з насолодою згадувати про тяжкі випробування.

Що ж ми знаємо, окрім того, що є якісь невідомі умови, котрі викликають до життя всі сили душі? У чому ж істина людини?

Істина — це не те, що всі бачать, Якщо саме на цьому ґрун­ті, а не на якомусь іншому, апельсинові дерева пускають міц­не коріння і щедро родять, то цей ґрунт і є істина для апель­синових дерев. Якщо саме ця, а не якась інша релігія, саме ця культура, ця міра вартості, саме ця форма діяльності дає лю­дині відчути душевну повноту, вивільняє в ній володаря, про якого вона й не підозрювала, то саме ця міра вартостей, саме ця культура, ця форма діяльності і є істиною людини. А логі­ка? Хай викручується, щоб якось пояснити життя.

(238 сл.)    (За А. Сент-Екзюпері)

ГОНЧАРІ

Не боги знаходили і добували глину, тим більше не вони ліпили і випалювали горщики. Загальні гончарні форми бра­ли початок ще з часів Київської Русі і навіть раніше. Проте кожний тип гончарних виробів мав свої особливості, зумов­лені і місцевими традиціями, і сортом глини, і майстерністю гончара.

Тільки спеціалісти могли розібратися у сортах глини. Ска­жімо, полтавські гончарі розрізняли «піскувату» — піщанис­ту вогнетривку глину, «сипець» — сильно піщанисту глину, «жорстку» — велико-зернисту глину, «наглинок» — жовту­вато-зелену глейку глину.

Гончарі використовували глину в чистому вигляді, а також у різноманітних сумішах. її привозили з «глинища» і зберігали на подвір’ї. Чим довше вона там лежала, тим краще. За необ­хідності її заносили в майстерню і заливали водою. Замішану, як тісто, глину били веслами, колотили дерев’яними молотка­ми — «довбнями», «стругали спеціальними «стругами», зроб­леними з уламків коліс, або різали дротом. Після цього глину розкачували у різної довжини ковбаски.

Від них гончар відщипував шматочки і обробляв спочатку на ручному, а пізніше на важкому ножному гончарному крузі. Після обробки вироби сушили на подвір’ї або в домашній печі. Остання операція — випалення. Його здійснювали у гончарній печі. Вироби у піч ставили рядами, між якими були переділ­ки. Необхідно було стежити за температурою. Випалення час­то тривало близько доби і поділялося на три етапи: випалення на слабкому, середньому та сильному вогні. Вистигали виро­би під нічним склепінням.

Чимало виробів покривалися поливою, яку одержували з піску та окису свинцю. А для розпису використовували фар­бу, яку наливали у коров’яний ріжок, у вузький кінець якого було вставлено перо.

(234 сл.)    (За В. Супруненком)