Творче завдання: поміркувати, які риси повинен мати справжній полководець.
Іван Сірко — син козака, родом з Мерефи Харківської області. У народі живе старовинна легенда, що Сірко народився з зубами, а коли баба-повитуха піднесла його до столу, то він схопив пиріжок і з’їв його, Це була певна ознака того, що він усе своє життя буде гризти ворогів.
Сірко був зовсім неписьменний, але мав великий природний дар полководця. Друзі й вороги були про нього однієї думки: Сірко — людина рідкісного військового обдаровання й покликання. Недарма ж історики прирівнювали його до Чінгісхана і Тамерлана, а татари називали Сірка не інакше, як шайтаном (чортом). Коли придивитись до характеру його дій, неважко переконатися, що це був тип справжнього запорожця — хоробрий, відважний, винахідливий.
Усе своє свідоме життя Сірко провів на війні і, як справжній патріот, присвятив його боротьбі з ворогами своєї вітчизни. Він з великою мужністю визволяв з татарської і турецької неволі всіх, кого спіткала гірка доля, чи то був росіянин, чи українець, поляк чи литовець.
В боях з непроханими гостями він був надзвичайно хоробрий, нещадний, завжди вмів дати раду в найскрутнішому становищі. З десятьма запорожцями Сірко розбивав сотні ворогів, а коли біля нього була сотня козаків, він перемагав тисячі вояків ворожого війська.
«Ім’я його, як ватажка, оточене було ореолом нездоланного, і тому вороги боялися його більше вогню, більше бурі, більше пошесті світової».
Любив Сірко повторювати прислів’я: «Нужда закон змінює». Дотримуючись цього прислів’я, він, як і всі запорожці, хоч і визнавав над собою протекцію російського царя ще з часів Богдана Хмельницького, та за давньою традицією вважав себе за вільного й незалежного, тому залишав за собою право мати зносини з сусідніми державами й сам вирішувати з ними питання миру й розмиру.
Улюбленець козацької громади, Сірко був душею Запорозької Січі. Він мав величезний авторитет, любов і пошану. Його багато років обирали на кошового отамана, бо запорожці вважали, що мудрішого ватажка, як Сірко, немає у світі.
(296 сл.) (За І. Шаповалом)