Завдання: переказати ту частину тексту, в якій автор доводить, що не перевелись на світі таємничі місця.
Скептики стверджують: перевелись таємничі місця, які збуджують уяву, холодять кров, здіймають волосся дибки й заганяють душу в п’яти. Добре було в давні часи: тільки вийдеш за ворота, одразу починаються всілякі там зачаровані млини й відьомські бори — словом, оглянутись не встигнеш, як смертельно перелякаєшся для власного ж задоволення.
А тепер? Тепер, кажуть ті ж скептики, влаштували в старезних млинах приміські ресторани, а у відьмацьких борах літають з несамовитим гуркотом мотоциклісти… Ясна річ, таких умов ніяка нечиста сила не витримає. Не залишилось тепер зачарованих місць — так стверджують скептики. Але вони, звичайно ж, не мають рації: кількість таємничих місць катастрофічно зростає. І місця ці аж ніяк не за тридев’ять земель, а зовсім поряд з нами…
Зачаровані простори пустирів…
Подейкують, що один відомий шанувальник пішохідних маршрутів, затятий турист, потрапив якось на пустир поряд з новобудовою і блукав там аж п’ять днів, поки не вийшов до житла за зірками. А якась бабуся божилася, що одного разу за п’ять кроків від неї з гущавини лопухів вилізла раптом рогата довбешка трице-ратопса, вимерлого ящура, і посунулась на неї. Та де там — бабці у нас відчайдушні. Старушенція так влупила викопному бідоном по рогах, що той, дико наляканий, втік назад у гущавину.
Є свідки — і чимало,— які бачили, як із безмежних пустирів здіймалися літаючі тарілки. А якось один юний натураліст у погоні за рідкісною сараною ледь не накрив сачком маленьку істоту смарагдового кольору, в прозорому шоломі, з невеликим ранцевим двигуном за плечима. Істота покрутила пальцем біля скроні (явно адресуючи загальновідомий жест юному натуралістові) і, діловито продзижчавши, спурхнула на верхівку іржавої труби…
Ні, не перевелись іще на землі загадкові, таємничі місця.
(260 сл.) (Є. Філ)