Людина землi у фiлософському осмисленнi Олександра Довженка (за кiноповiстю “Зачарована Десна”)
О. Довженко великий не тiльки як режисер, а й як публiцист i письменник, автор багатьох чудових творiв, як-от: “Повiсть полум’яних лiт”, “Україна у вогнi”, “Поема про море” та iншi. Серед творiв, що виникли пiсля Великої Вiтчизняної вiйни, одне з найпочеснiших мiсць посiдає його повiсть “Зачарована Десна”.
Вихований у любовi до працi, письменник усе життя звеличував її, бачив щастя людей i їхню красу саме в трудi.
У своїй кiноповiстi письменник змальовує наддеснянських селян, якi становлять узагальнений образ дореволюцiйного українського селянства з його високими повсякденними буднями. Дорогi Довженку земляки – працьовитi, сильнi фiзично, мудрi життєлюби, хоча й жили у великих злиднях. Нелегка доля випала Сашковому батьку, який багато “землi виорав” i “хлiба накосив”, але так i не мiг у дореволюцiйнi часи вирватися з кайданiв бiдностi. Через це i Бога прокляв, i попа вигнав з двору, i “зневажав начальство i царя”.
З любов’ю говорить Довженко про свою матiр, яка любила “саджати що-небудь у землю, щоб проiзростало”. Образ матерi постає перед нами як взiрець працьовитостi i доброти.
У нелегкiй працi пройшло життя дiда Семена, “схожого на Бога”… Вiн “прожив пiд сонцем коло ста лiт, нiколи не ховаючись у холодок”, пахнув “теплою землею i трохи млином”.
Захоплено пише автор про чудесний талант косаря дядька Самiйла. Сусiди забули його прiзвище i звали просто косар. Вiн так вправно володiв косою, що мiг би за добрий харч обкосити всю “земну кулю”. Тут у художнiй формi звеличено руки селянина, якi символiзують працьовитiсть усiх хлiборобiв. А коротконогий мисливець Тихон Бобир, що, йдучи на полювання, забув дома курок вiд рушницi уособлює добродушнiсть i лагiднiсть селянської натури.
Живучи в нестатках, б’ючись за копицю сiна, як бувало у родинi малого Сашка, хлiбороби, проте, високо цiнували людську гiднiсть, чеснiсть, роботящi руки, поетизували працю, яка виступала головним критерiєм моралi селянина.
Винятково важливу роль у повiстi вiдiграє природа, нерозривно пов’язана з життям людей. “Жили ми в певнiй гармонiї з силами природи. Зимою мерзли, лiтом смажились на сонцi, восени мiсили грязь, а весною нас заливало водою. I хто цього не знає, не знає тiєї радостi i повноти життя”.
Отже, кiноповiсть “Зачарована Десна” – це гiмн людинi працi, яка своїми руками вирощує хлiб i створює всi земнi блага. Заклик любити життя, цiнувати й берегти все те прекрасне, що робить людину духовно багатою й щасливою, не забувати, якого ти кореня i що дав тобi твiй народ та батьки, щоб ти став гiдним сином їх, – така iдея кiноповiстi “Зачарована Десна”.
Січень 2009
“Благословенна будь, моя Десно” (за кiноповiстю Олександра Довженка “Зачарована Десна”)
“Благословенна будь, моя Десно” (за кiноповiстю Олександра Довженка “Зачарована Десна”)
Кiноповiсть “Зачарована Десна” сповнена глибоких роздумiв прожиття дореволюцiйного українського села. Це лiтопис вiдкриття селянським хлопчиком широкого свiту – вiд пiзнання становища людини з фантастичної лубочної картини страшного божого суду, що “мати купила за курку на ярмарку”, до свiдомого розумiння суду людського, де Сашко вперше знайомиться з трагiчними i смiшними прикрощами життя. В його дитячу свiдомiсть ще не вплiтається поняття про дрiбновласницьку стихiю, людськi стосунки.
У полонi дитячих мрiй автор вiдкриває завiсу про першi печалi й радощi бiлоголового хлопчика. Тут i боязкiсть гадюки у гущавинi смородини та бузини, прийняття “першого грiха” вiд бабусi Марусини за вирвану моркву, по-дитячому наївне розумiння картини божого суду, “що на неї боявся дивитись навiть домашнiй собака Пiрат”, бесiди з дiдом-“чорнокнижником” про казковi нетри старовини та iнше. Якраз звiдси i починається розумiння хлопчиком сутностi людського буття з його “приємним i неприємним”.
Письменник неповторно передає реальний свiт мрiй сiльського хлопчика, якому “приємно” в дитинствi обнiмати лоша, бродити по теплих калюжах пiсля дощу, спати в човнi пiд час весняної повенi, а “неприємно” слухати прокльони прудкої прабабусi, сварку п’яного батька в сiм’ї, ходити босому по стернi тощо.
Цi “незабутнi чари дитинства” залишилися назавжди в уявi письменника-життєлюба.
З поетичною силою i пафосом оспiвує письменник людей працi – величних i прекрасних у своєму трудовому талантi, у своїй моральнiй чистотi. Це “малесенька i прудка” прабаба Марусина, в устах якої навiть прокльони перетворюються на чарiвнi пiснi, мати, яка любила “саджати що-небудь у землю, щоб проiзростало”. Батько для Олександра Довженка – iдеал трудiвника землi.
Уособленням народної мудростi виступає в повiстi дiд Семен – лагiдний, працьовитий, залюблений у влучне слово, такий собi народний фiлософ, що “прожив пiд сонцем коло ста лiт, нiколи не ховаючись у холодок”.
Усi цi образи трударiв i фiлософiв несуть в собi думку про невичерпнiсть i життєдайнiсть народного джерела, про безсмертя народу.
Своєрiдним символом, рiкою життя проходить через повiсть образ зачарованої Десни. Не можна без хвилювання читати Довженкiв апофеоз рiднiй рiчцi: “Благословенна будь, моя незаймана дiвице Десно, що, згадуючи тебе вже много лiт, я завжди добрiшав, почував себе невичерпно багатим i щедрим. Так багато дала ти менi подарункiв на все життя…”
Але не можна не сказати про суть людської “помилки” у споглядальному роздумовi про “цiлющу криницю минулих вражень”. У Довженка це не просте замилування сивизною минулих часiв, а гаряча любов “до незабутнiх чар дитинства”, до людини-трудiвника, до нацiональних традицiй великого народу, до рiдної землi.
З докором говорить письменник на адресу деяких сучасних “дачникiв”, що забувають i зневажають землю, на якiй народилися й виросли, не цiнують хлiборобської працi. Село їх цiкавить лише з екзотичного погляду.
Отже, дитинство Довженка насичене i житейськими трагедiями, i веселими пригодами, i колоритними ситуацiями, в яких проявлялись найрiзноманiтнiшi гранi української вдачi.
Бачене, почуте, пережите у дитинствi пройшло майже крiзь усi довженкiвськi фiльми i врештi дiстали найповнiше втiлення у кiноповiстi “Зачарована Десна”.
У нiй на першому планi виступає Сашко , з його дитячими враженнями i з високими епiчними медитацiями автора, на другому – наддеснянськi селяни-хлiбороби, чарiвна рiчка Десна… А всi вони разом становлять узагальнений образ народу-трудiвника на фонi розкiшної i багатої природи.
I свiчки мирної не варта та країна, Що в боротьбi її не засвiтила (за драмою Iвана Кочерги “Свiччине весiлля”)
I свiчки мирної не варта та країна, Що в боротьбi її не засвiтила (за драмою Iвана Кочерги “Свiччине весiлля”)
А що кров не може змить,
Спалимо вогнем те.
Лиш боротись – значить жить.
Vivere memento!
Сильною була колись Русь. Але надто багато ворогiв зазiхало на неї. Важко було встояти проти всiх отих жорстоких i пiдступних загарбникiв… Була днина, коли Києвом заволодiли литовськi князi, поневолили трудящий люд, понаставили правити своїх воєвод. Найдошкульнiшим з усiх утискiв була заборона запалювати свiтло (нiби з протипожежних мiркувань) – вона ще бiльше принижувала людську гiднiсть. тривала ця заборона 15 рокiв, потiм її було скасовано королем Сiгiзмундом, але воєводи ще деякий час приховували це вiд народу.
Саме цей факт став основою сюжета драми I. Кочерги “Свiччине весiлля”. Юрист за освiтою, Кочерга прекрасно знав старовинне законодавство. Його твiр грунтується на достовiрних фактах i правдоподiбному задумi.
Улюбленими художнiми засобами Кочерги були контраст (антитеза) i наскрiзний образ якоїсь деталi, що його вiн проводить через увесь твiр i нарештi надає йому символiчного змiсту (у драмi, що розглядається, це – свiчка).
Палац воєводи, що сяє вогнями – i темне ремiсниче Подiлля. З одного боку, справжня любов, чистота, правдолюбство, братерство, мужня готовнiсть захищати все це у ремiсникiв, що живуть в убогих хатинках, i розпуста, брехня, пiдступнiсть – з iншого, “нагорi”. Свiтло i темрява, в прямому i переносному значеннi цих слiв. I чеснi трудiвники вступають у боротьбу за свiтло в обох його значеннях, бо саме зi свiтлом пов’язане все найкраще в життi людини, i все це треба здобува ти (добром або силою) i захищати.
Символом усього цього виступає у творi Кочерги наскрiзний образ свiчки.
Вiдома Київська традицiя 1 вересня “женити свiчку” виникла давно i проiснувала до 80-х – 90-х рокiв ХIХ столiття. У драмi “Свiччине весiлля” образ свiчки ще перегукується з образами дiвчини з народу, а потiм – головної героїнi твору, Меланки. Свiчкою називає автор i свого головного героя. Свiччине i Меланчине весiлля теж набуває символiчного змiсту: це втiлення народного повстання. Гасло повстанцiв “За Свiччине весiлля!” звучить як: “За торжество свiтла свободи!”
Прагнуть у боротьбi з поневолювачами засвiтити свiчку волi i справедливостi рiзнi люди. Це ремiсники (Передерiй, Чiп, Коляндра), такi рiзнi за долями, вiком, характерами, але єдинi у своїй ненавистi до гноблення i несправедливостi. Всi вони – єдина родина, вони готовi вмерти одне за одного i за перемогу правди. Серед них вирiзняється особливо привабливий образ зброяра Iвана Свiчки, який прагне спочатку мирним шляхом здобути для ремiсникiв документ про скасування заборони на свiтло, а потiм стає на чолi повстання, бо розумiє:
Коли добром нiхто не дасть нам свiтла,
Його здобути треба – не молить,
Бо без бронi нiкчемнi всi молитви.
Автор чiтко видiляє двi головнi характеристики цього героя: з одного боку Свiчка – нiжний закоханий, але з другого (i головного) вiн – борець, для якого добробут народу дорожчий за життя.
Я не боюсь нi смертi, нi тортур.
I все ж тобi не загасити свiтла,
Що з тьми вiкiв та через стiльки бур
Пронiс народ вiдважний i свобiдний, –
говорить вiн воєводi.
Дуже цiкавий серед образiв борцiв за свiтло i щастя епiзодичний образ ватажка звенигородських козакiв Кмiтича, носiя iдей козаччини.
I нарештi – поетичний образ Меланки, чарiвної красунi, нiжної та гордої подруги Свiчки. Зовнi вона нiби не войовнича, вона прагне до кохання, домашнього затишку:
Тодi нам свiтло любе, як воно
Своє промiння ллє в затишнiй хатi…
Але коли треба, Меланка готова вiдстоювати свою гiднiсть. “Вiльна я!” – гордо каже вона брутальним залицяльникам. I в свою трагiчну весiльну нiч Меланка поводиться напрочуд мужньо, намагаючись врятувати коханого.
Усi цi образи – частина єдиного великого образу України, що бореться за свою волю i незалежнiсть. Про це каже Кочерга ще в передмовi: “Образ Меланки, дiвчини, яка проносить тремтячий, але незгаслий вогник крiзь бурю i терни своєї весiльної ночi… є поетичним символом України”.
I берегли цей вогник i київськi ремiсники, а потiм i запорожськi козаки, i повстанцi усiх часiв, i всi захисники України, що жили на її теренах. Часом вiн пригасав, цей вогник, але його знову запалювали дбайливi руки. Горить вiн i горитиме, доки iснують Україна й українцi.
Хоч не менi – для вiльного народу
Колись зоря займеться свiтова! –
вiрив Iван Свiчка.
Так воно i сталося – горить свiтло в Українi, незалежнiй демократичнiй державi.