Патрiотизм i духовна велич героїв повiстi “Україна в огнi”
Кому я принесу радiсть,
якщо кожного дня буду
голосно виспiвувати
“Iнтернацiонал” своїм
рiденьким поганющим
голосом.
/ О. Довженко /
Як увесь час неможливо бути героєм, так i вiд постiйного перебування в зенiтi слави людина втомлюється. Саме про такий стан i свiдчать рядки з Довженкового “Щоденника”, якi обрано за епiграф. Нi, це нiякий не антипатрiотизм. Це слова, що належать герою у буденностi, втомленому герою. Саме таким я побачила на початку “України в огнi” Василя Кравчину. Взагалi, на мою думку, у творi немає iдеалiзованих збiрних образiв – кожний герой у Довженка iндивiдуальний: чи червоноармiєць або дiвчина-селянка, чи ворог або партизан. Серед усiх образiв повiстi вражають мене жiночi. Дiйсно, проблема жiнки на вiйнi є глибокою i трагiчною. У них Довженковi вдалося змалювати патрiотизм зганьбле них i непомiчених героїв, але прониклих такою сильною величчю духу.
Прикладом можуть бути два образи: Олесi Запорожець i Христi Хуторної. Їхнi дороги розiйшлися на шляхах вiйни. Олеся ще з самого початку була ковалем своєї долi. Тому-то маленькi iскорки їхньої з Василем любовi, зроненi божевiльної воєнної ночi, переросли у справжнє кохання, велике, прекрасне. Ще на початку твору автор писав, що Олеся – незвичайна дiвчина. Навiть у такий скажений час вона творила, сiяла навколо себе красу i любов. Потрапивши до Нiмеччини, вона своїми пiснями i розповiдями про Батькiвщину майже змусила дружину фон Крауза поважати Україну: “Розкажи менi про своє село…Розкажи ще раз про гору i рiчку”. Олесi не довелося нi рятувати поранених, нi вбивати нiмцiв, та хiба це дає пiдстави вважати, що донька Лаврiна Запорожця нiчого не зробила для перемоги i не варта називатися героїнею, патрiоткою свого народу? Для мене вона – Ярославна, молода, красива, але ж посивiла, моя Ярославна “на днiпровськiм лужну, на трипiльському древнiм валу” (А. Малишко). А довести свiй патрiотизм, свою вiрнiсть Вiтчизнi й народовi можна й iншим шляхом, як Олеся… або Христя. Я вважаю, що її образ найтрагiчнiшим з усiєї повiстi.
Спочатку “у тихiй рiчцi латаття плавала дiвчина рокiв семи”, а ось “з другої далекої рiки виходила невольниця Христя у мокрiй одежi”. Партизани осудили її за те, що вийшла замiж за ворога, iталiйського капiтана Пальму. Зробила це тiльки тому, що не хотiла їхати до Нiмеччини: спробувала врятувати життя, а загубила честь. Менi кортить пов’язати її образ з Настею Лiсовською, всесвiтньо вiдомою Роксоланою. Вона теж стала дружиною ворога свого народу, хоч i не через свою волю, народила йому дiтей. Своїм розумом, мудрiстю Роксолана змогла заслужити таку довiру i повагу, що стала не тiльки султаншею, а й героїнею Турцiї. А ми, її нащадки, й досi вважаємо Роксолану нашою нацiональною героїнею. То чому ж тодi на долю Христi Хуторної з “Україна в огнi” випали такi жорстокi випробування, коли її було звинувачено у зрадi? Поставлена у певнi обставини, вона стала жертвою, мученицею, а не зрадницею. Тому я її вважаю теж патрiоткою, яка неголосно, непомiтно страждала й боролася.
У кiноповiстi “Україна в огнi” є iншi жiночi образи. Усi вони об’єд-нанi трагiзмом часу, жорстоким розмахом смертельних крил вiйни. Чи спробував хто-небудь вимiряти глибину їхнiх почуттiв, повернути загиблих батькiв, синiв, чоловiкiв, осушити сльози скалiчених, зневажених доньок? Та що ж, життя продовжувалось, жiнка – берегиня домашнього вогнища мовчки звалила на свої нiжнi плечi важкi, чоловiчi обов’язки, справи…. i пiшла у шахту, на будiвництво, у тайгу. Всюди, де вiдроджувалось i продовжувалось життя рiдної держави, багатостраждальної України.
Січень 2009
Краса людини i природи у кiноповiстi Олександра Довженка “Зачарована Десна”
Краса людини i природи у кiноповiстi Олександра Довженка “Зачарована Десна”
Олександр Довженко – людина, щедро обдарована багатогранними здiбностями й талантом. Сьогоднi ми навiть вагаємося, кому надати перевагу – Довженковi як творцевi прекрасних кiноповiстей чи авторовi захоплюючих фiлософських щоденникiв, у яких вiн замислюється над красою i щастям людини на оновленiй землi. Довженко писав також оповiдання та публiцистичнi статтi. У всiх жанрах, в яких вiн виступав, був однаково глибоким i нiжним, мудрим i смiливим, художником i громадянином. У його творах ми бачимо всю велич i красу народної душi. “Я покликаний возвеличувати свiй народ”. Цiми словами з автобiографiї вiн оспiвує свою рiдну Україну. Змалював її пастельними, м’якими фарбами в “Зачарованiй Деснi”, грiзними блискавками накреслив у “Українi в огнi”.
Кожний рядок “Зачарованої Десни” пронизаний глибокою любов’ю до України. Що це за кiноповiсть? Картини дитинства, свiт очима малої людини, яка ще навiть не встигла ознайомитися з цим свiтом, для якої навiть смерть – це радiсть. “Яка то радiсть, коли помирає прабаба!” Маленька людина та свiт дитинства – великий, таємничий, зелений, буйний. Допитливий малий Сашко, мрiйливий, з неабиякою уявою пiзнаючи цей свiт, поринав у нього з головою. I ми розумiємо, що цей бiлоголовий хлопчик – сам Довженко.
З поетичною силою i пафосом оспiвує письменник людей працi – величних i прекрасних у своєму трудовому талантi, у своїй моральнiй чистотi. Це “малесенька i прудка” прабаба Марусина, в устах якої прокльони перетворювалися на чарiвнi пiснi, мати, яка любила “саджати що-небудь у землю, щоб проiзростало”. Адже найсильнiше i найкраще народне поняття про естетичнiсть втiлилося в образi батька – людини надзвичайної талановитостi. Вiн змальований з епiчним розмахом, як зображують народних героїв, i з лiричним щемом синiвської любовi. Батько для Довженка iдеал трудiвника землi: “Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика i великi розумнi сiрi очi, тiльки в очах чомусь завжди було повно смутку. Тяжкi кайдани неписьменностi i несвободи. Скiльки вiн землi виорав, скiльки хлiба накосив! Як вправно робив, який був дужий i чистий”. Образ батька Довженко пiдносить до вселюдського iдеалу, хоч його життя було нелюдське, злиденне: “Одне в батька було некрасиве – одяг”.
Ще один образ людини працi вимальовано в “Зачарованiй Деснi” – це дядько Самiйло, “великий косар”. “Орудував вiн косою, як добрий маляр пензлем, – легко i вправно. Коли б його пустити з косою просто, вiн обкосив би всю земну кулю, аби тiльки була добра трава та хлiб i каша”.
Як уособлення народної мудростi виступає у повiстi дiд Семен – лагiдний, працьовитий, залюблений у вiчне слово, такий собi народний фiлософ, що “прожив пiд сонцем коло 100 лiт… нiколи не ховаючись в холодок”.
Усi цi образи трудiвникiв i фiлософiв несуть у собi думку про невичерпнiсть i життєдайнiсть народного джерела, про безсмертя народу.
Важливу роль у повiстi вiдiграє природа, нерозривно пов’язана з життям людей. Картини сiножатi, нiчного зоряного неба сповненi веселощiв, пройнятi трепетною закоханiстю у рiдний край, у його красу.
Своєрiдним символом – рiкою життя проходить через повiсть образ зачарованої Десни. Не можна без хвилювання читати Довженкiв образ рiдної рiчки: “Благословенна будь, моя незаймана дiвице Десно, що, згадуючи тебе вже много лiт, я завжди добрiшав, почував себе невичерпно багатим i щедрим. Так багато дала ти менi подарункiв на все життя”.
Мовчазна бесiда коней пiдслухана малим хлопцем, це вмiння вiн перейняв у дiда, образнi прикмети народних вiрувань, звичаїв, забобонiв, що надають повiстi нацiональної своєрiдностi й колориту, казковий образ яблунатого коня, про якого наспiвали малому хлопцевi колядники – все це чарiвний свiт фантастики, що своїм корiнням сягає у глибину народної уяви.
Iсторiя лiтератури знає чимало творiв про дитинство, про вихован ня почуттiв. Олександр Довженко зробив у цю скарбницю свiй внесок, i його повiсть про народження великого митця перетворилася на гiмн рiдному народовi, його працелюбству, мудростi, силi, невичерпнiй життєвiй енергiї.
Моральна краса i духовна велич людини у кiноповiстi Олександра Довженка “Зачарована Десна”
Моральна краса i духовна велич людини у кiноповiстi Олександра Довженка “Зачарована Десна”
Всi ми родом з дитинства. Вiд того, який свiт i якi люди оточують нас на початку життя, залежить наше духовне багатство чи бiднiсть, моральна краса чи потворнiсть. Саме про своє дитинство згадує Олександр Довженко, змальовуючи образи “Зачарованої Десни”. Звiдти прийшли i чарiвна краса пейзажiв, на тлi яких ми бачимо фiзично i морально красивих людей.
Лiрично, схвильовано, з теплим гумором розповiдає письменник про природу й людей, як про єдине цiле. “Жили ми в певнiй гармонiї з природою”, – говорить вiн. Тут мишi пiдказували Яремi Бобиревi, що навеснi буде повiнь, погодою “завiдувала ворона”, дiд найбiльше в свiтi любив сонце, мати, мов щось живе, голубила кожну билиночку, а мисливець був не здатен пiдняти руку на ту саму ворону. Зрозумiло, чому всi радощi i прикрощi малого Сашка теж пов’язанi з природою.
“I приємно обнiмати лоша. Або прокинутись удосвiта й побачити в хатi теля, що найшлося вночi…” – перелiк таких от приємностей займає цiлу сторiнку. Чи не з цiєї гармонiйної єдностi людей зображених у кiноповiстi з навколишнiм прекрасним свiтом витiкає їхня моральна краса?
Не випадково, що кiлька дiйових осiб, безпосередньо не пов’язаних iз пануючим у селi духом, постають менш привабливими. Учитель не розумiє малого Сашка, пiп, замiсть того, щоб допомагати людям пiд час повiнi, святить паски, полiцай б’є людей тощо.
Але таких персонажiв – меншiсть. Бiльшiсть усе ж таки “дiти природи”. Це й епiзодичнi герої, як Ярема, що знається на народних прикметах, i старий коваль-рибалка Захарко, i колоритнi старцi Холод i Кулик. Це й Самiйло-косар, що “орудував вiн косою, як добрий маляр пензлем”.
Але в центрi повiстi – родина Довженкiв. Про декого з родичiв письменник лише згадує, iнших змальовує дуже детально й образно. Взагалi Довженко добре передавав iндивiдуальнiсть кожної з осiб, що зображувалися.
Наприклад, дiд Семен, що “розмовляв з кiньми, з телятами, з травами, зi старою грушею i дубом – з усiм живим, що росло i рухалось навколо”, i був “схожий на Бога”: усе поряд – внутрiшнє, зовнiшнє та метафоричне.
А от – бабуся Марусина, що мала “очi такi видющi й гострi, що сховатися вiд неї не могло нiщо в свiтi”, яка полюбляла прокльони (саме як рiзновид творчостi, а не справжнє бажання комусь зла), так що без них “не могла прожити й дня”.
Не менш живим постає батько – в убогому одязi та з великим духовним багатством i високою культурою мислення, якого Сашко i поважав i любив, але часом плакати хотiв, як бачив того у дрантi. “З нього можна було писати лицарiв, богiв, апостолiв, великих учених чи сiятелiв – вiн годився на все”. I коли говорити про духовну велич людини, то важко знайти кращий приклад.
Ось серед яких людей зростав малий Сашко, якому судилося стати великим художником – письменником та кiнорежисером.
Добре вiдчувається у повiстi й спадкоємнiсть поколiнь, адже “сучасне завжди на дорозi з минулого в майбутнє”.
Батько пояснює малому Сашковi “хто ми”, згадуючи козацтво. дiвочi колядки переплiтаються з народними думами про героїчну боротьбу українського народу з турками i татарами.
Свої моральнi принципи старi передають молодим. Дiд Семен говорить Сашковi, що за кожне пошанування старої людини якийсь грiх з душi знiмається. Батько i дiд беруть хлопця на сiнокiс, помалу привчаючи до працi.
“…Ношу дрова до куреня, – згадує Довженко, – розводжу вогонь, картоплю чищу, ожину збираю косарям до горiлки”.
Символiчно звучить розповiдь про те, як в одну нiч у Сашка померла прабаба i народилася сестричка: на змiну старому приходить нове.
Проблему зв’язку поколiнь Довженко з притаманним йому гумором розв’язує навiть у розповiдi про собак – Пiрата старого i Пiрата молодого.
Отже, всiєю своєю повiстю, сповненою поетичностi, Довженко нiби кличе нас бути таким само щирим, красивим, духовно багатим i гордим, як нашi предки: як мужнi герої, так i прекраснi у своїй працелюбностi трударi-хлiбороби. Хоч якоїсь “педагогiчної” мети письменник свiдомо не ставив, прекрасне завжди виховує тих, хто з ним зустрiчається.
Зачаровує, як Десна…