“Щоденник” Олександра Довженка – трагiчний, вистражданий документ
“Болить у мене серце день i нiч”
/ О. Довженко /
Олександр Петрович Довженко… Лише називаємо це iм’я – i вiдразу уявляємо струнку, вродливу, зовнi та внутрiшньо, талановиту людину, письменника i кiносценариста, автора безсмертних кiноповiстей “Земля”, “Щорс”, “Повiсть полум’яних лiт”, а “Зачарованою Десною” зачитувались i дивувались, як-то до щему тепло i захоплююче можна згадувати своє дитинство, родину, звеличувати людину працi, так майстерно, з невичерпною любов’ю описувати рiднi мiсця: село, береги Десни, природу рiдного краю.
Та нещодавно вiдкрився перед нами ще один бiк його обдарованостi – публiцистика. Ми маємо змогу перегортати i читати сторiнки його “Щоденника”, а уважно прочитавши, розумiємо, як не просто жилося i писалося, творилося; напружено, болiсно, часто пiд безпосереднiм контролем “зверху”, але О. П. Довженко до останнього подиху залишався справжнiм митцем, патрiотом, людиною.
Тож запрошуємо до обговорення, до роздумiв, чому ж так болiло i вдень, i вночi серце великого майстра? Бо сама доба не дозволила бути Довженковi цiлiсною у творчостi, внутрiшньо вiльною людиною. Вiн намагався протистояти дiйсностi, чинити опiр, але не вистачало власних сил, i залишався щоденник, де вiн мiг розмiрковувати, страждати, плакати, молитися, аби не збожеволiти…
Осмисливши прочитане, розумiємо, що хвилювали великого творця, дiйсно, болючi, дуже важливi проблеми: вiн глибоко усвiдомлює долю України, рiдного українського народу; письменника бентежить, душу крає йому вiйна; розмiрковує над своєю долею та долями видатних його сучасникiв; висловлює своє сприйняття та дає характеристику вождям (Сталiну, Хрущову, Берiї); осмислює та викриває суспiльнi проблеми (простої людини, жiнки в суспiльствi, про пам’ятки культури, iсторiї, цвинтарiв, школи i вчителiв, мови, чиновництва, бюрократiї, посад), i з’ясовує перспективи своєї творчостi, адже думкою линув у майбутнє, наснажений був працювати… працювати… працювати…
Головне, що проходить через увесь щоденник – це роздуми про глибоку iсторичну кривду, що чинилася i чиниться українському народовi. “Україна поруйнована, як нi одна країна в свiтi!” Дуже страждав вiд того, що українцi – “…квiти бур’яновi, бур’яном забитi” – не хочуть вчити своєї iсторiї, “народ, що не знає своєї iсторiї, є народ слiпцiв”. Незагоєною раною болить Довженковi голодомор 1932-33 рокiв, “велике” переселення мiльйонiв українцiв до Сибiру. Хотiв бачити Україну не Великою Удовицею, а сильною державою. З сумом порiвнював свiй народ з тютюном, “Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвiту де-не-де”. Але ж, незважаючи на все, великий син свого народу нiжно, по-синiвськи любив свою Україну, переживав за неї, за народ: “Що ж буде з народом нашим?” Зболiлася душа… Вiйна щемно ранила серце Довженка. Як людина гуманна, вiн вiйну не сприймав, називав її дурною, а воєначальникiв тупоголовими. Страждав вiд того, що нiмцi пограбували Україну, вивiзши не тiльки зерно, паливо, пам’ятки культури, але найцiннiше – людей, дiтей для онiмечування й роботи, дiвчат – для оздоровлення арiйської нацiї. Вiн проклинав Сталiна. Стражденно, болiсно роздумує над своєю долею: “Менi 48 рокiв. Моєму серцю – 60. Воно зносилося вiд частого гнiву i обурення, i туги… Менi хочеться вмерти. Менi здається, що я прожив уже все своє життя, немов ангели покинули мою душу”… “Я вмру в Москвi, так i не побачивши України…” У цих рядках – весь Довженко, митець i людина. Болюче сприймає жорстоку критику кiноповiстi “Україна в огнi”, що зродилася iз болiсних страждань митця, народу, гiрких втрат. Довженковi пощастило, його не заарештували, не розстрiляли, але й жити спокiйно не давали, сталiнське цькування пiдiрвало його здоров’я. Але не змiлiла душа майстра, i з цього жорсткого двобою вiн виходить переможцем, людинолюбцем. Тож не випадково серед багатьох проблем, якi порушує О. Довженко у “Щоденнику” – це роздуми про звичайну людину, адже “найбiльший скарб всього людства є сама людина”. Вiн вболiвав за простих, звичайних людей, якi не мають нi чинiв, нi орденiв, бо “багата держава, яку утворюють бiднi люди, – абсурд! Держава не може будувати свiй добробут на бiдностi й обдертостi своїх громадян”. Не завадило б сучасним нашим полiтикам замислитись над цим.
А українських жiнок, що винесли на своїх плечах вiйну, вiн порiвнює з давньоруською Ярославною, називає жiнку хранителькою нацiї, красою землi нашої. Скiльки горя, страждання, випробувань випало на їхню долю? А хто винен? Довженко звинувачує радянську систему. Як ревно ставився письменник до того, що мало де звучить українське слово, його хвилювало, як же можна виховати молоде поколiння, якщо в країнi не цiнуються пам’ятки iсторiї i культури, українська мова, немає поваги до учителя. А ставлення декого до вiчного пристанища мертвих – кладовища?! Кажуть, рiвень культури нацiї визначається за її ставленням до вiчного пристанища: “кладовища – це дзеркало людських взаємин”, тому їхнiй стан цiлком залежить вiд пошани до людської особистостi, вiд нашого виховання. Актуальною є ця проблема i зараз, часом бачимо прояви жорстокого вандалiзму у мiсцях вiчного спочинку наших предкiв. I просто дивуєшся, чому люди так несамовито прагнуть до посад: “Довгi роки придивляюсь до людей, що стоять бiля керма… Сумна картина. Спрощенство обнялося з простотою. Ми дегенеруємо, не помiчаємо цього самi! Бiдний, убогий, многостраждальний мiй народе, який ти нещасливий! Ведуть тебе поводирi!”
А скiльки ще було задумiв! Хотiлося працювати, певно було б замало доби.
I пiсля того, як закриваємо останню сторiнку “Щоденника”, подумки охоплюємо i намагаємося збагнути все: порушенi актуальнi проблеми, вболiвання за долю України, зривання масок iз вождiв, гостра критика суспiльства дають пiдстави твердити – цей яскравий зразок Довженкової публiцистики – трагiчний, вистражданий, болiсний документ доби.
Січень 2009
Засудження вiйни в кiноповiстi Олександра Довженка “Україна в огнi”
Засудження вiйни в кiноповiстi Олександра Довженка “Україна в огнi”
Коли славний князь Iгор вiв свої хоробрi полки на ратнi подвиги за землю Руську, небо послало йому лиховiсний знак – сонячне затемнення. Може, то було застереження всьому роду людському: вiйна – це велике зло, це потьмарення розуму i затемнення душi? Для чого люди навчилися вбивати один одного, кому потрiбна вiйна? Невже її вигадала людина – Боже створення, вища iстота на землi? Якi темнi сили беруть у свiй полон цiлi народи?
Наш пiсенний край нiколи не торкала ця смертельна отрута вбивства i руйнування. За всю свою iсторiю Україна жодного разу не пiшла вiйною на iнший народ, не зазiхнула на чужi землi, чуже багатство. А захищатися доводилося нерiдко. I пережити найстрашнiшу з воєн – другу свiтову. Довгий час ми не знали всiєї правди про неї. Та сьогоднi до нас доходять документальнi й художнi твори, забороненi ранiше як “антирадянськi” чи “нацiоналiстичнi”. Серед них кiноповiсть Олександра Довженка “Україна в огнi” – чесна, неприхована правда про перший перiод вiйни.
Близько до серця взяв письменник долю рiдного народу в грiзний час, коли над Україною нависла смертельна загроза фашистського рабства: “О українська земля, як укривавилась ти! Рiки кров’ю поналива но, озера слiзьми та жалем… Степи гнiвом утоптано та прокляттям, та тугою i жалем”. Високим патрiотичним пафосом, народнопоетичною образнiстю цi рядки через столiття перегукуються з безсмертним “Словом о полку Iгоревiм”. Письменника звинувачували у трагедiйному звучаннi його твору, бо це було вiдступом вiд принципiв соцреалiзму. Та зображення життєвої правди без фальшi та прикрас були для Довженка важливiше за всякi догми. Вiн на власнi очi бачив увесь жах вiйни, який до глибини душi сколихнув його палку, вразливу натуру. Здається, свiт збожеволiв, одурманений запахом кровi, i котиться до якоїсь темної прiрви, до свого кiнця. Горять хати, рвуться снаряди, стовпи вогню та диму здiймаються до самого неба, а купка звироднiлих нелюдiв сновигає мiж людьми, вириваючи з рук матерiв заплаканих дiтей та кидаючи їх у те пекельне полум’я… То вже нiби й не реальнiсть, а якийсь дикий, лихий сон, бо лежить поза межами людського розуму та болю. “Не стало прекрасного села. Не стало нi хат, нi садкiв, нi добрих лагiдних людей. Однi тiльки печi й печища бiлили серед попелу й вугiлля, та де-не-де висiли трупи на ушулах чи на грушах. Нiкому було нi плакати, нi кричати, нi проклинати”.
Хто ж допустив такої страшної наруги над цiлим народом? Може, тi, що вiддiлили нас вiд нашого минулого, вiд загальнолюдських та нацiональних духовних цiнностей, привiвши до iсторичного безпам’ятства? “Обучали класам”, виховували нiгiлiстiв, зрадникiв, “людей-гвинтикiв”. А самi бездарно стояли бiля керма, втративши всяку вiдповiдальнiсть за долю народу. Промовистим є той епiзод, де Лаврiн Запорожець знiмає з покуття портрет Сталiна i ставить його долi. Адже пророцтва “батька усiх часiв i народiв” ганебно провалилися у самому початку вiйни. I вже безпечно та хазяйнувато походжають українською землею всiлякi фон Краузи, ведуть фiлософськi розмови про високi матерiї i при цьому, нiби мiж iншими, вiшають, допитують, розстрiлюють. Вiйна розкидала по ворожих таборах батькiв i синiв – Товченкiв, Хуторних, Гаркавенкiв. Правда, непутящi дiти прозрiвають вiд жахливої правди вiйни, усвiдомлюють свою страшну помилку i поспiшають виправити її, та не всi. Дехто так i лишається зрадником, покидьком, полiцаєм.
А нашi багатостраждальнi жiнки! Через яке пекло їм довелося пройти! Приниженi, понiвеченi, згвалтованi, вони не втрачали людської гiдностi, сили духу, життєвої мудростi. “Ми матерi нашого народу, говорить Олеся своїй подрузi Христi. – Треба все перенести, треба родити дiтей, щоб не перевiвсь народ”. Обидвi випили свою гiрку чашу страждань до дна. Сповна розплатилася Олеся за ту нiч любовi й щастя з Василем, що зiгрiвала серця закоханих серед цього несамовитого розгулу божевiлля i смертi. Не змiлiла душею, не зламалася, не озлобилася. I тiльки сивою стала, бо пережила вiчнiсть. Не такою сильною виявилася Христя, та й для її згорьованого серця знаходяться лiки – безжалiсна помста.
I хоч як не вiдвертали наш народ вiд його iсторiї, нацiональна генетична пам’ять зберегла її для нас. Коли Лаврiн Запорожець побачив перед собою невблаганне обличчя смертi, раптом озвався у ньому голос його далекого предка Байди: “I стрепенулася у Запорожця нелюдська жадоба життя. З широких українських степiв, з ярiв i темних байракiв повiяло на нього смалятиною iсторiї, головешками, димом i кривавою парою”. З козацьким завзяттям кидається вiн у нерiвний бiй за життя i перемагає. У цьому епiзодi Запорожець уособлює силу i безсмертя українського народу, який мужньо винiс на своїх плечах воєнне лихолiття i зумiв загоїти страшнi рани, вiдродитися до нового життя.
Написана по гарячих слiдах вiйни, кiноповiсть передає глибоке душевне потрясiння Довженка всенародною трагедiєю. Самою своєю назвою твiр тривожно перегукується з патрiотичною поезiєю Тараса Шевченка. Два великi сини українського народу нiби спiлкуються i радяться мiж собою через вiдстань часу. Бо вiддаль нiчого не значить для справжньої любовi. Не злякавшись гнiву й осуду Сталiна, Олександр Довженко заступився за свiй народ, який понiс тяжкi втрати. Змалювавши криваве, потворне обличчя вiйни, збагнувши її нелюдську, диявольську суть, письменник виступає палким противником будь-якого насильства i кровопролиття. Вiйна – то ознака духовної деградацiї i звироднiння людства. Український народ завжди прагнув до мирного життя, а кров i вогонь були “посланi йому ганебною iсторiєю Європи”.
Україна у творчостi Олександра Довженка (за твором Олександра Довженка “Україна в огнi”)
Україна у творчостi Олександра Довженка (за твором Олександра Довженка “Україна в огнi”)
Як палко треба любити Україну, яким чесним та мужнiм бути, щоб написати “Україну в огнi”! У своєму “Щоденнику” за 26 листопада 1943 року Довженко зробив такий запис: “Менi важко од свiдомостi, що “Україна в огнi” – це правда. Прикрита i замкнена моя правда про народ i його лихо”. Через те, що весь твiр з першого до останнього рядка пронизаний правдою, його замовчували так довго. Тiльки 1966 року уперше кiноповiсть було надруковано, але й пiсля такої довгої мовчанки у нiй було багато цензурних купюр. Жаль, що за життя автор не побачив свого твору. Ця кiноповiсть у творчiй бiографiї Олександра Довженка посiдає особливе мiсце, це один з найкращих його творiв.
“Україна в огнi” – твiр про трагедiю українського народу. Сьогоднi цiлком аргументовано дослiдники стверджують, що сталiнський режим був жорстоким, антинародним.
Злочинне нехтування життями людей призвело до численних трагедiй, непоправних втрат, катастроф, смертей у ходi вiйни. Для Олександра Довженка завжди найбiльшу цiннiсть у життi мала людина. Усiєю своєю творчiстю вiн принципово обстоював твердження, що людина – особистiсть. Людина – не гвинтик. Вона неповторна. До такої думки автор пiдводить читача через використання загостреної полемiчностi: Христина Хуторна i прокурор Лиманчук, Лаврiн Запорожець та Заброда, автор полемiзує з фон Краузе. Слiд зауважити, що О. Довженко ставить у полярнi позицiї полемiзуючих.
У Олександра Петровича є одна любов i молитва – це рiдна Україна, тому центральним образом твору є саме вона, тому болить авторовi, коли рiдний край став руїною, тому ненависть його невгасима до тих, хто топче кованим чоботом рiдну землю, поплюжить її, обливає кров’ю. Найстрашнiше – це бачити дiтей-калiк, згвалтованих дiвчат, скупi старечi батькiвськi сльози над могилою сина. Все це – Україна в огнi. Це – найтрагiчнiшi сторiнки Великої Вiтчизняної вiйни.
Без перебiльшення можна сказати, що всi твори мистецтва про вiйну славили Сталiна, а ось знайшовся смiливець Довженко, що знехтував цим. Розплата була надто жорстокою, бо цей твiр про вiйну мiг бути удостоєний свiтовим мистецтвом високої нагороди, як, скажiмо, “Земля”, але про нього мовчали довго, понад двадцять рокiв.
Для Довженка суттєвою була тiльки правда i бiльш нiчого, крiм правди. Для нього Україна – це українцi. Тому в центрi твору – трагiчна доля Лаврiна Запорожця, простого селянина-хлiбороба, що уособлює собою долю всього українського народу. Найтрагiчнiшою сторiнкою iсторiї України є доля жiнки на вiйнi. Тут Тетяна Запорожець – берегиня роду. З особливою привабливiстю змальовано образ Олесi, а образ Христi – особливий. Саме вiн, на думку автора, є найтрагiчнiшим, бо це – сама Україна, яку кинуто пiд ноги виродкам-фашистам. Доля жiнки в окупацiї, жiнки-полонянки. Його героїнi не стають на шлях активної боротьби, але людську гiднiсть не втрачають у тiй страшнiй веремiї, початку вiйни. Устами Лаврiна Запорожця Довженко закликав, “якщо й судити людей, то по закону народного лиха”. А це значить, що слiд бути гуманiстом, ненавидiти будь-яке насильство. Олександр Петрович вiрить у те, що хай дорогою цiною, але бiда навчить, мусить навчити шанобливого ставлення до людини.
Кiноповiсть “Україна в огнi” була одним з перших творiв, в якому на тлi смертельного двобою з фашизмом принципово ставились проблеми гуманiзацiї суспiльства й особистостi, заперечення вiйни, вперше заперечувалися постулати сталiнiзму.
I коли сьогоднi говорять про те, що треба встановити пам’ятник Сталiну в Севастополi, то в пригодi стають для молодого поколiння такi творi, як “Україна в огнi” Довженка – хай уважно вчитуються у цi безсмертнi рядки.