Голодомор 1932-33 рр. у романi “Марiя” Уласа Самчука
1933 року свiтову громадськiсть приголомшило нечуване в iсторiї лихолiття, яке спало на голову українського народу – органiзований сталiнсько-бiльшовицькою системою СРСР голодомор, що призвiв до зменшення українцiв на одну п’яту, – сучаснi дослiдники обчислюють кiлькiсть жертв порядком 7,5-8 мiльйонiв. Психiчнi вiдхилення мертвих канули в небуття разом з їхнiми виснаженими тiлами. Зранена психiка живих залишилася на все життя. Її ж вони передають своїм нащадкам, навiть тодi, коли б їм цього не хотiлося.
Улас Самчук належав до лiтератури української дiаспори, тому згадаймо визначальнi риси емiграцiйних творiв.
Iсторiя української дiаспори розподiляється на три основнi перiоди: 1921-40 рр., коли Захiдна Україна знаходилася пiд владою Польщi: 1941-45 рр., коли дiти перших емiгрантiв поверталися на Україну, сподiваючись на нацiональне вiдродження пiд фашистською владою, та 1945-54 рр., перiод заснування лiтературного об’єднання “Мистець кий Український Рух” (МУР), яке дало початок систематизованому лiтературному життю в емiграцiї. Головними цiлями дiаспорян було створення “великої лiтератури”, себто творiв свiтового рiвня та органiчного, нацiонального лiтературного стилю. Вони намагалися в повнiй мiрi користуватися перевагами вiльного свiту. Вiдзначалися войовничою вдачею, мужнiстю, азартом боротьби.
Дiаспорним письменникам була притаманна глибока релiгiйнiсть. Вони розумiли iсторiю українського народу в дусi страдницького шляху Христа на Голгофу, тому, на вiдмiну вiд свiтських iсторико-полiтичних тлумачень поетiв-шiстдесятникiв, Самчук запропонував релiгiйну версiю трагедiї голодомору.
“Марiя” – найсенсацiйнiший твiр письменника та перший художнiй документ української лiтератури про голодомор. Для розкриття теми автор використав жанр Житiя Святих. Найпопулярнiшi джерела цього жанру – давня поема “Ходiння Богородицi (себто Дiви Марiї) по муках” (про що зазначає й назва роману) та страдницькi подвиги християнських Святих (Зосими, Саватiя та iн.)
Початок твору – звичайне селянське життя з його щоденними турботами й радощами. Коханого Марiї Корнiя забирають до росiйського флоту, де вiн пробув сiм рокiв, ставши за цей час учасником нещасли вої для Росiї вiйни з Японiєю. Не одержавши вiд свого коханого жодного листа, Марiя подала рушники Гнатовi, парубковi тихої, але наполегливої натури, невгамовному хазяїновi.
За роки служби Корнiй нахапався того, що стало визначним у характерi його середульшого сина Максима, – зневаги до рiдної мови, бездумностi та жорстокостi. Але любов Марiї (пiсля повернення Корнiя вона покинула Гната, вийшла замiж вдруге за того, кого любила по-справжньому), невсипуща праця на землi – повернули його у звичайне селянське русло.
Тут сюжет скрiплений таємницею. Коли Корнiй та Марiя сп’ялися на ноги, хтось у Великодню нiч пiдпалив їх нову хату, клуню, хлiви – усе обiйстя. Перед самою Марiїною смертю приходить до неї старенький чернець, колишнiй її чоловiк Гнат, i просить у неї прощення за свiй злочин. Усвiдомлюючи необхiднiсть прозвiтувати про нього перед Найвищим Судом, Гнат вiдчуває потребу у спокутi.
У фiнальнiй сценi вiдбувається досить часте в українських творах дiйство: Корнiй рубає сокирою свого сина-вiдступника, котрий пиячить з подiбними до себе в той час, коли його мати помирає з голоду. У вчинковi Корнiя вiдбилася життєва позицiя Самчука, його вiра в людську волю до життя аж до останнього подиху.
Таким чином, голодомор в розумiннi письменника – закономiрне звiрство сталiнської влади. Вiн є також i розплатою за людськi грiхи: нехтування Марiєю шлюбним обов’язком, зроблений нею аборт, пiдпал Гнатом Корнiєвого хазяйства, а найголовнiше – фатальну прихильнiсть Максима до бiльшовицького ладу. Написаний “по гарячих слiдах”, роман не мiстить чiтких рецептiв виходу з кризи. Але Самчук покладається на силу самого життя, яке не дозволить людям втратити Божу подобу.
Січень 2009
Моє ставлення до Олександра Довженка, людини i митця
Моє ставлення до Олександра Довженка, людини i митця
Споконвiку людина прагнула творити, втiлювати свою душу в полотна i симфонiї, в мармур чи бронзу, i в поеми. Багато їх, творцiв прекрасного. Але кожен твiр мистецтва ми сприймаємо вiдповiдно до власного смаку. Одному подобається велична простота пейзажiв Шишкiна або Василькiвського, iнший захоплюється абстракцiонiзмом чи то якимись iншими модерновими картинами. Комусь зiгрiває душу прозора лiрика Сосюри, а хтось у захватi вiд складних асоцiативних образiв поем Драча… Постають перед нами земний, якийсь “домашнiй” колгоспний бригадир i великий письменник Стельмах, i весь устремлений до чогось вищого, готовий, мов буревiсник, рiзати крилом хмари, Довженко.
Довженко… Моє захоплення ним почалося пiсля зустрiчi з висловом цього письменника про те, що треба вмiти i в буденних калюжах бачити зорi. Це пiдштовхнуло мене читати i його твори, i написане про нього. I з кожним рядком все бiльше зростало захоплення. Але були й фiльми… Залишалося тiльки дивуватися, якою ж людиною треба бути, щоб зробити за одне життя стiльки прекрасного.
Вiн був рiзним – це можна побачити з портретiв. Часом – суворий i енергiйний, часом – лагiдний, нiжний, з теплою усмiшкою… Автор-лiрик “зачарованої Десни” i пристрасний автор “Повiстi полум’яних лiт” та “України в огнi”.
Не правильно, що кiномитцi бiльше звертають увагу в своїх творах саме на так званий вiдеоряд – принаймнi Довженка це не стосується. У нього особлива мова, власний її стиль, що робить його саме письменником. Урочистим речитативом, сповненим болем i вдячнiстю звучать вступ i кiнцiвка (“обрамлення”) оповiдання “Мати”. А яка висока напруженiсть звучить у монолозi Уляни Рясної про князя Святослава (урок iсторiї в присутностi фашистiв – “Повiсть полум’яних лiт”).
I ще приваблює мене Довженко цiлiснiстю своєї натури.
Щодо значення особистостi письменника iснують рiзнi погляди. Менi завжди хотiлося, щоб письменники i в життi були саме такими чистими i прекрасними, близькими до iдеалiв, що пропагуються у їхнiх кращих творах. Без цього неможливо вiрити у створене ними. Так от, Олександр Довженко був сильним, мужнiм i принциповим i в життi.
Ну хто ще за часiв репресiй насмiлився б у листах до Сталiна вiдстоювати гiднiсть свого народу, святе право на патрiотизм та iншi думки, що не спiвпадали з тодiшньою полiтикою “отця народiв”!
Красивий внутрiшньо i зовнi, безмежно обдарований письменник та кiнорежисер, Олександр Довженко навiки залишиться жити у своїх творах, у пам’ятi людей, як воїн (у прямому та переносному значеннi слова) та спiвець свого краю.
I коли думаю про нього, тепло стає на душi. Радiсно знати, що є такi люди. I ще приємно вiдчувати, що я належу до того ж самого народу, що i вiн.
Трагiзм творчої долi Олександра Довженка
Трагiзм творчої долi Олександра Довженка
Якби здiйснилося все те, про що мрiяв О. Довженко, яким би щасливим стало людство! Олександр Петрович – унiкальна постать в iсторiї України. Доля надiлила його щедрим талантом: вiн умiв любити – Україну, її народ, своїх батькiв, природу, своїх дружин, творчiсть, лiтературу, кiно, живопис, будь-яку цiкаву творчу справу. Це наш i письменник, i кiнорежисер, i художник, i державна людина. Усе йому було пiд силу, на все його вистачало. За що б не взявся – i все виходило талановито. Вiн завжди мрiяв, жив активним громадським життям, любив нове, змiни, любив майбутнє.
Поки вiрив, мрiяв – жилося щасливо, але поступово рожевi окуляри потускнiли, безжалiсна державна машина проїхалася гусеницями i по ньому.
“Україна в огнi” – це переломний етап у життi i творчостi О.Довженка. Останнi його твори – це вже не Довженко. Я б нiколи не присвоїла йому Ленiнської премiї за “Поему про море”.
Прослiдкуємо, як, чому i коли Довженко перестає бути самим собою. I так: спочатку мрiяв усю землю перетворити на розкiшний квiтучий сад, сам садив фруктовi сади на Київськiй кiностудiї i на Мосфiльмi. Його називали “живим акумулятором iдей”, до всього вiн був небайду жим: i до Мiчурiна, i до космосу, i до життя в iнших країнах. Мав надзвичайно багатий внутрiшнiй свiт. Носив у собi океан iдей, сюжетiв. Довгi роки виношував план архiтектурної забудови i реставрацiї Києва, створив цiлий проект архiтектурного оформлення Днiпра, мрiяв про будiвництво на його берегах сiл нового типу, а пiд столицею хотiв створити село-музей, до якого були б перенесенi хати з усiх регiонiв України. Задовго до польоту Ю. Гагарiна дiлився на з’їздi своїми думками про пiдкорення космосу. Його цiкавили проблеми садiвництва i освоєння тайги, вiн проектував пам’ятники i монументи видатним дiячам українського народу.
Перебуваючи в полонi фантазiй i надзвичайних iдей, прозiрливо бачив i вiдчував недолiки суспiльного устрою. Глибоко це переживав, нiби вiдчуваючи i власну провину. Цими роздумами ряснiє його щоденник: “…будь я Богом, я переробив би цiлий свiт, створивши його кращим, куди б не глянуло моє всевидюще сердите око…” Вiн був дитям своєї незвичайної епохи, дитям великого справжнього мистецтва.
А тим часом мистецтво втрачало свої основнi функцiї – нести людям естетичну насолоду, бути засобом самовираження i пiзнання свiту, засобом змiни людини на краще – i ставало покiрною служницею правлячої iдеологiї. Партiйними вказiвками нав’язувався фальшивий оптимiзм i фанатична вiра в гегемонiю робiтничого класу, партiю, комунiзм.
Передчуття катастрофи, глибокої прiрви, в яку скотилося суспiльство, до Довженка прийде пiзнiше, як i до Хвильового чи Яновського. А те гiрке прозрiння вiд сну-омани стане великою внутрiшньою суперечнi стю, трагедiєю. Спочатку Довженко, будучи за характером романтиком, свiдомо пiдтримував iдеї нового ладу, вiн вiддав свiй талант загальному оркестру, але потiм внутрiшня вiльна природа митця активно противилася цьому, вона пiдносила його над актуальними бiльшовицькими iдеями колективiзацiї, iндустрiалiзацiї до глибинного осмислення вiчних людських проблем у тiснiй єдностi з нацiональними. На екран чи в текст настирливо проривалася болюча правда, яка мучила його. I вiн написав правду спочатку в “Щоденнику”, а потiм в “Українi в огнi”. Звичайно, ця правда правлячiй верхiвцi, i Сталiну в тому числi, не сподобалася. Почалося цькування письменника. Зламати Художника, яким був Довженко, поставити його на колiна, примусити пiти проти свого народу, зробити його творчiсть знаряддям антинародної пропаганди – це була жорстокiша кара, нiж згноїти на Соловках чи вислати на Колиму. Довженко постiйно вiдчував дискомфорт, адже вiн усвiдомлював величину свого таланту, але реалiзувати його вiльно, на повну мiць не зумiв. Вiд цього вiн постiйно страждав. Йому здавалося, що вiн зрадив свiй народ, не живучи в Українi, що його всi забули. О. Довженко передчасно помер вiд болю серця. У художницi Алли Горської є портрет Довженка: розполовинене обличчя (темне i свiтле), яке митець охопив руками. Цей портрет дуже точно передає трагедiю великого Художника.