Архів позначки: патріот

ПРОБЛЕМА ВІРНОСТІ ЛЮДИНИ РІДНОМУ КРАЮ, ВІДДАНОСТІ СВОЇЙ НАЦІЇ У ПОЕМІ М. ВОРОНОГО «ЄВШАН-ЗІЛЛЯ»

Талановитий український поет, перекладач, критик та історик вітчиз­няної літератури, пропагандист української культури Микола Вороний довгий час був невідомий нам, бо його ім’я і творчість були заборонені. А по­ет лише намагався вивести українську літературу на європейський рівень.

Для поезії М. Вороного характерні глибокі філософські роздуми, патріо­тизм і гаряче бажання бачити щасливим рідний народ, рідну Україну.

У поемі «Євшан-зілля» М. Вороний порушує проблему вірності лю­дини рідному краєві, своєму народові. Використавши легенду про пере­бування сина половецького хана у полоні, його забуття про рідний край і батька, поет із болем у серці звертається до людей, які відцуралися від своєї батьківщини, які, потрапивши на чужу землю, забули рідну мову. Чимало синів і дочок України блукають по світу у пошуках щастя. Це до них звернені слова поета:

Краще в ріднім краї милім Полягти кістьми, сконати, Ніж в землі чужій, ворожій, В славі й шані пробувати.

У поемі «Євшан-зілля» в образі ханського сина бачимо тих українців, які шанують чужі звичаї і занедбали рідний край, які забули свої звичаї. Микола Вороний задає риторичне запитання:

Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить,—
Шлях у край свій повороту?!

Роздумуючи над поемою, я пригадав слова Т. Шевченка «Хто матір забуває, того Бог карає». Я переконаний, що горе тій людині, тому наро­дові, який забуває своє коріння, свою мову, не дбає про свою країну. Тому проблема вірності людини рідному краю і народу не може не хвилювати людство у будь-які часи.

Ми, молоде покоління, піднімаємось у своєму духовному і національ­ному зрості, крокуючи шляхами розбудови самостійної України, віддає­мо всі сили на благо нашої країни, мріємо про свій вагомий внесок у цю справу. Ми любимо свою Батьківщину, свій народ, свою мову, а тому такі близькі нам слова поета:

За честь і правду все віддай, Коли ти любиш рідний край!

Я гадаю, що тільки людина-патріот має право бути громадянином своєї нації, свого краю. Отож, я закликаю своїх ровесників бути вірними своєму народові, своїй країні.

СЛАВЕТНА ГЕРОЇНЯ МАРУСЯ БОГУСЛАВКА (За народною думою «Маруся Богуславка»)

Справжнім літописом українського життя стали народні думи. На­родні співці засвідчили героїчні і трагічні сторінки вітчизняної історії, емоційно і пристрасно оспівали славетних воїнів-козаків, справжніх па­тріотів своєї землі.

Окреме місце посідає «Дума про Марусю Богуславку», яка, на відміну від інших, уславила подвиг жінки. Знаємо з історії, що татари своїми набігами спустошували українські землі, а люд зганяли в полон. Безліч молодих хлопців і дівчат змушені були все життя провести в неволі. Схожа доля і у Марусі Богуславки. Це не історична особа, а узагальнений образ жінки-полонянки, яка потрапила в неволю і одружилася з турецьким султаном. Та й на чужині не забула вона Україну. Бажає допомогти співвітчизникам визволити їх, на ясні зорі, «на тихі води, у край веселий, у мир хрещений». Сімсот людей завдячують їй своїм порятунком після тридцяти літ неволі.

Я дуже співчуваю Марусі Богуславці, тому що вона гірко сумує за Батьківщиною, але волею злої долі «вже потурчилась, побусурменилась». В той же час вона розуміє, що все те чужинське «лакомство» — «нещас­но». Мені здається, що в цих словах звучить її зневага до самої себе.

Я захоплююся мужністю і розумом дівчини, ім’я і подвиг якої увіч­нено в думі.

“Щоденник” Олександра Довженка – трагiчний, вистражданий документ

“Щоденник” Олександра Довженка – трагiчний, вистражданий документ
“Болить у мене серце день i нiч”
/ О. Довженко /
Олександр Петрович Довженко… Лише називаємо це iм’я – i вiдразу уявляємо струнку, вродливу, зовнi та внутрiшньо, талановиту людину, письменника i кiносценариста, автора безсмертних кiноповiстей “Земля”, “Щорс”, “Повiсть полум’яних лiт”, а “Зачарованою Десною” зачитувались i дивувались, як-то до щему тепло i захоплююче можна згадувати своє дитинство, родину, звеличувати людину працi, так майстерно, з невичерпною любов’ю описувати рiднi мiсця: село, береги Десни, природу рiдного краю.
Та нещодавно вiдкрився перед нами ще один бiк його обдарованостi – публiцистика. Ми маємо змогу перегортати i читати сторiнки його “Щоденника”, а уважно прочитавши, розумiємо, як не просто жилося i писалося, творилося; напружено, болiсно, часто пiд безпосереднiм контролем “зверху”, але О. П. Довженко до останнього подиху залишався справжнiм митцем, патрiотом, людиною.
Тож запрошуємо до обговорення, до роздумiв, чому ж так болiло i вдень, i вночi серце великого майстра? Бо сама доба не дозволила бути Довженковi цiлiсною у творчостi, внутрiшньо вiльною людиною. Вiн намагався протистояти дiйсностi, чинити опiр, але не вистачало власних сил, i залишався щоденник, де вiн мiг розмiрковувати, страждати, плакати, молитися, аби не збожеволiти…
Осмисливши прочитане, розумiємо, що хвилювали великого творця, дiйсно, болючi, дуже важливi проблеми: вiн глибоко усвiдомлює долю України, рiдного українського народу; письменника бентежить, душу крає йому вiйна; розмiрковує над своєю долею та долями видатних його сучасникiв; висловлює своє сприйняття та дає характеристику вождям (Сталiну, Хрущову, Берiї); осмислює та викриває суспiльнi проблеми (простої людини, жiнки в суспiльствi, про пам’ятки культури, iсторiї, цвинтарiв, школи i вчителiв, мови, чиновництва, бюрократiї, посад), i з’ясовує перспективи своєї творчостi, адже думкою линув у майбутнє, наснажений був працювати… працювати… працювати…
Головне, що проходить через увесь щоденник – це роздуми про глибоку iсторичну кривду, що чинилася i чиниться українському народовi. “Україна поруйнована, як нi одна країна в свiтi!” Дуже страждав вiд того, що українцi – “…квiти бур’яновi, бур’яном забитi” – не хочуть вчити своєї iсторiї, “народ, що не знає своєї iсторiї, є народ слiпцiв”. Незагоєною раною болить Довженковi голодомор 1932-33 рокiв, “велике” переселення мiльйонiв українцiв до Сибiру. Хотiв бачити Україну не Великою Удовицею, а сильною державою. З сумом порiвнював свiй народ з тютюном, “Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвiту де-не-де”. Але ж, незважаючи на все, великий син свого народу нiжно, по-синiвськи любив свою Україну, переживав за неї, за народ: “Що ж буде з народом нашим?” Зболiлася душа… Вiйна щемно ранила серце Довженка. Як людина гуманна, вiн вiйну не сприймав, називав її дурною, а воєначальникiв тупоголовими. Страждав вiд того, що нiмцi пограбували Україну, вивiзши не тiльки зерно, паливо, пам’ятки культури, але найцiннiше – людей, дiтей для онiмечування й роботи, дiвчат – для оздоровлення арiйської нацiї. Вiн проклинав Сталiна. Стражденно, болiсно роздумує над своєю долею: “Менi 48 рокiв. Моєму серцю – 60. Воно зносилося вiд частого гнiву i обурення, i туги… Менi хочеться вмерти. Менi здається, що я прожив уже все своє життя, немов ангели покинули мою душу”… “Я вмру в Москвi, так i не побачивши України…” У цих рядках – весь Довженко, митець i людина. Болюче сприймає жорстоку критику кiноповiстi “Україна в огнi”, що зродилася iз болiсних страждань митця, народу, гiрких втрат. Довженковi пощастило, його не заарештували, не розстрiляли, але й жити спокiйно не давали, сталiнське цькування пiдiрвало його здоров’я. Але не змiлiла душа майстра, i з цього жорсткого двобою вiн виходить переможцем, людинолюбцем. Тож не випадково серед багатьох проблем, якi порушує О. Довженко у “Щоденнику” – це роздуми про звичайну людину, адже “найбiльший скарб всього людства є сама людина”. Вiн вболiвав за простих, звичайних людей, якi не мають нi чинiв, нi орденiв, бо “багата держава, яку утворюють бiднi люди, – абсурд! Держава не може будувати свiй добробут на бiдностi й обдертостi своїх громадян”. Не завадило б сучасним нашим полiтикам замислитись над цим.
А українських жiнок, що винесли на своїх плечах вiйну, вiн порiвнює з давньоруською Ярославною, називає жiнку хранителькою нацiї, красою землi нашої. Скiльки горя, страждання, випробувань випало на їхню долю? А хто винен? Довженко звинувачує радянську систему. Як ревно ставився письменник до того, що мало де звучить українське слово, його хвилювало, як же можна виховати молоде поколiння, якщо в країнi не цiнуються пам’ятки iсторiї i культури, українська мова, немає поваги до учителя. А ставлення декого до вiчного пристанища мертвих – кладовища?! Кажуть, рiвень культури нацiї визначається за її ставленням до вiчного пристанища: “кладовища – це дзеркало людських взаємин”, тому їхнiй стан цiлком залежить вiд пошани до людської особистостi, вiд нашого виховання. Актуальною є ця проблема i зараз, часом бачимо прояви жорстокого вандалiзму у мiсцях вiчного спочинку наших предкiв. I просто дивуєшся, чому люди так несамовито прагнуть до посад: “Довгi роки придивляюсь до людей, що стоять бiля керма… Сумна картина. Спрощенство обнялося з простотою. Ми дегенеруємо, не помiчаємо цього самi! Бiдний, убогий, многостраждальний мiй народе, який ти нещасливий! Ведуть тебе поводирi!”
А скiльки ще було задумiв! Хотiлося працювати, певно було б замало доби.
I пiсля того, як закриваємо останню сторiнку “Щоденника”, подумки охоплюємо i намагаємося збагнути все: порушенi актуальнi проблеми, вболiвання за долю України, зривання масок iз вождiв, гостра критика суспiльства дають пiдстави твердити – цей яскравий зразок Довженкової публiцистики – трагiчний, вистражданий, болiсний документ доби.