Завдання: переказати ту частину тексту, в якій оповідається, чому гору назвали іменем мудрого діда Савури.
По-всякому її називають: хто Савуриною горою, хто Савур-могилою. Старі люди ще називали її Городиською могилою, а місцевість навколо неї — Городищем.
За переказами, в давні часи тут стояла буцімто велика фортеця, і жили в ній наші люди, дніпряни. У мирний час вони займалися хліборобством, пасічництвом і рибальством, а в тривожний — обороняли рідний край від ворогів, що цілими ордами гасали по широких степах. Була, кажуть, біля фортеці й пристань. Заходили сюди з Дніпра протоками Великого Лугу кораблі з усяким заморським крамом.
Одного разу підійшло до Городища чуже військо: чи то турецьке, чи то татарське, чи, може, ще яке інше. Обступили вороги фортецю хмарами. Бачать наші: погані справи, треба готуватися до тривалої облоги, бо сили далеко не рівні. Вали були високі, зброї було досить, харчів також, а ось води — обмаль! Колись, по свободі, брали її з річки, але ж тепер туди не підеш. Довелося колодязь копати.
Копають день, копають два, копають уже й тиждень, а води нема. Тоді хтось і каже: «Нічого в нас не вийде, поки Саву-ра не дасть ради».
Савурою звали у фортеці старого-престарого дуже мудрого діда. Колись він був мужнім воїном, а тепер жив самотою в землянці й на люди не показувався. Всі його поважали, хоча трохи й побоювалися, бо чутка була, що він чарівник.
Тож пішли копачі до Савури й розповіли про свій клопіт. «Зробіть так,— каже Савура.— Як викотиться вночі місяць, нехай найвищий із вас зійде на нашу гору. Від його тіні відміряйте сім сажнів і копайте… Там вода буде».
Подякували молодці Савурі та так і зробили. Недовго щось і копали — аж раптом вода показалася! Та така добра! Така чиста!
Тепер уже спрага була не страшна, так на тобі — нова халепа! Уранці підійшло ще кілька ворожих кораблів. Стало ясно, що насувається біда. Тоді знову згадали про мудрого Савуру. Побігли до нього: «Діду, рятуйте! Ворожа сила верх бере!» «То ще побачимо, чия сила верх візьме,— відповів старий.— Перед світом побачите, що буде».
Наступила ніч. А як тільки почало сіріти, все вороже військо покотилося в річку, мов його мітлою хто змів. Та й потопилося там. А кораблі їхні щось так крутонуло, що вони на тріски розсипались і теж зникли…
«Це Савурина робота! — загукали наші.— Пішли подякуємо йому». Подалися до землянки, зайшли, дивляться — а дід мертвий лежить… Вся його сила, бачте, на ворогів вийшла.
Тож і радість, і смуток були у фортеці. Поховали мудрого Савуру з великими почестями на горі, відтоді та гора його іменем зветься.
(383 сл.) (Зі збірника «Савур-могила»)