приспівує собі. А люди сміються, аж за черева хапаються.
Став і наш Лука коло точильника, дивиться на нього, витріщивши очі, а той собі далі гострить і співає:
| Ой добрі тому, хто точить, Повний міх він грошей носить. |
І подзвякує дрібними монетами.
А коли точильник побачив Луку, то ніби чорт йому шепнув, що з цим чоловіком можна побалакати.
— Чи хотів би й ти точильником стати і заробляти багато грошей?
— Та ба! Добрі би! — говорить Лука.
— Що ж, можемо зробити ґешефт. У мене є камінь, що ним можна всі ножі гострити. Дай ти мені гуску, а я тобі камінь і жменю грошей. Згода?
— Згода! — сказав Лука й всунув гуску майстрові.
А той вийняв із скриньки старий щербатий камінь й відсипав на нього жменю крейцерів.
Лука вхопив камінь, як чорт грішну душу, та й — ноги під себе! Боявся, що точильник передумає.
«Но, й обдурив я майстра!» — думає собі. Зайшов до корчми, за крейцер купив децу палецки, випив і знов тікає.
Добіг до річки. Став собі на мості й дивиться у воду. А там риби плавають. Одна щука все під верхом в’ється. Наш Лука приглянувся, вийняв камінь, націлився в щуку, ще й поплював на камінь і — бух! Але не влучив. Камінь лиш булькнув у глибину. Тоді Лука полегшено зітхнув.
— Н-но, та й щасливий був у мене день! І воли зміняв, і татоша продав, і гуску згирив, і каменя позбувся. Так добре, що ліпше й вигадати не можна!
І з легким серцем рушив далі.
Йде, йде… Нараз дивиться: люди несуть мертвого на кладовище. Жони й діти плачуть, а піп та дяк співають. Лука дивиться збоку й посміхається. Але якийсь чоловік луснув його по голові:
— Коли таке бачиш, то не смійся, а проговори. «Задля кого сі люди зібралися, най йому буде блаженний покій і вічная пам’ять».
Ще раз вдарив Луку поза вуха й пішов собі за похороном далі.
Лука йде, йде — зустрівся з весіллям. Цигани грають, свати й свашки співають, звачі, дружбове і дружки танцюють, розмахують хустками.
Лука дочекав, як весільний поїзд проходив біля нього, й на весь рот загойкав:
— Задля кого сі люди зійшлися, щоб йому був блаженний покій і вічная пам’ять!
Коли таке почули гості, позіскакували із возів, вхопили Луку й почали лупити. Як досхочу оббокували, тоді йому кажуть.
— Коли таке побачиш, то настроми клебаню на палицю та й гойкай на всю вулицю. «У-йу-йуй! У-йу-йуй!»
І пішли собі. А наш Лука, побитий, також рушив далі.
Йде, йде. Нараз зустрівся з чоловіком, який жене свині. Це був купець. Накупував багато свиней і гнав їх додому. Свині котра куди розбігаються, а він їх завертає — вже аж тече з нього, так намучився.
А Лука приготувався: настромив на палицю клебаню, замахав нею і на всю горлянку:
— У-йуй-йуй!..
Свині так перелякались, якби межи ними скочив чорт — пропав би, щоб за морем йому була вечеря! — й зачали тікати.