Луко, Луко, що ти робиш?

— Що роблю! Нічого. Подарували мені в молодої рожен, я й поклав його в клебаню, а дітвора за мною кричить, не можна обігнатися.

— Та тобі не так було вчинити: взяти рожен у руку, як красну паличку, та й іти собі вулицею свищучи.

— Но, то іншим разом так і зроблю.

Наступного разу подарували йому вила. Вхопив їх у руку та йде собі співаючи, свищучи. Діти і пси — за ним. Мати знову чує ґвалт. Вибігла на місточок:

— Що сталося, синку?

— Подарували мені вила. Я йшов, свищучи й махаючи вилами, а діти й пси побігли за мною.

— Тобі не так треба було робити: покласти вила на плече й принести домів.

— Но, іншим разом так вчиню.

Через пару днів знову пішов до дівчини: там подарували йому залізні колішки від плуга. Лука колішки — на плече й несе їх додому.

Сонце пече, з Луки тече, а люди за ним гойкають і регочуться. Ледве причвалав у свій двір.

Мати вибігла з хати і ганьбить його:

— Луко, Луко, що ти наробив?! Хіба треба колішки нести? Прив’язав би до них мотузок і тягнув за собою.

— Но, та іншим разом так зроблю.

Коли пішов до дівчини знову, там різали свиню, й Луці дали ціле стегно. Він прив’язав до нього мотузок і волочить — тільки порох куриться. Пси нанюхали свіже м’ясо і сунуть за ним. Доки Лука дотяг стегно додому, лише сама кістка на мотузку лишилася.

Мати на дверях звідує:

— Що ти приніс від молодої?

— Дали мені свиняче стегно, айбо доки я його дотяг, кляті пси обгризли усе м’ясо.

— Луко, Луко! — ганьбить його мати.— Тобі не так було чинити: принести стегно в руках, засолити, повісити в комині і добре задимити.

— Не біда… Так і зроблю…

І коли іншим разом подарували ялівку, взяв її на руки, приніс додому і — у комин, аби закурилася.

— Чоловіче, чоловіче,— бідкається мати,— таж ялівку треба повести у хлів, прив’язати і дати їй сіна.

— Но, нич… Іншим разом так і вчиню.

Минуло кілька днів. Лука знову прийшов до своєї нареченої. Старий каже:

— Но, Луко, тепер слухай. Ми вже тобі дали посаг дівчини: голку, рожен, вила, колішки, свиняче стегно й ялівку. Тепер бери собі й молоду.

Лука прив’язав дівці мотузок на шию й веде за собою. Вдома затяг її у хлів, прив’язав до ясел, кинув команиці й заходить до хижі.

— Но, синку, що нового?

— Привів собі жінку.

— Та де є?

— Там у хліві! Їсть…

Мати відразу побігла у хлів. Дивиться, дівчина справді прив’язана до ясел.

Розв’язала заплакану дівку і веде до хижі. А Лука — за ними сміючись.

Та що тут чинити? Раз дівчину дали Луці за жінку, треба їх поженити.

— Най з одної жебрачої тайстри будуть уже дві,— вирішила мати.

Молоді побралися й почали ґаздувати. День поза день, час минав. Жіночка була робітна. Що сама не встигала, свекруха їй допомагала.

Тільки Луці не хотілося робити. Ходив собі, витріщивши очі. А як стара мати віддала богові душу,