Купець кинувся за ними. А Лука і далі:

— У-йуй-йуй!..

Купець дуже розсердився. Налетів на нього й почав сповідати з усіх боків криванею. Як добре набив, каже:

— Коли таке побачиш, повінчуй: «Оце, із чим мучитеся, най в десять разів примножиться!»

— Добрі,— погодився Лука,— так буду робити…

Іде далі… Дивиться: чоловік поле пшеницю — колюх такий густий, що задавив ниву. Чоловік аж лається. А Лука йому:

— Най бог дасть, аби те, з чим маєте муку, примножилося у десять разів!

Чоловікові не треба було більше. Скочив до Луки, почав його шмагати. Як добре набив, каже:

— Ще як подібне десь побачиш, допомагай людям!

— Добрі, так буду чинити.

Йде, йде. Вже недалеко від свого села бачить: двоє п’яних б’ються. Лука думає собі: «Котрому допомагати? Но, буду обом». І то одного, то другого почав мастити палицею. А ті бачать, що він не жартує, й обернулися на нього. Лука ледве вирвався. Так тікав, що став аж вдома. Ледве тримався на ногах.

Но, нич. Жінку не застав у хаті, бо на полі копала картоплю. Покрутився, покрутився. Хотів чогось поїсти, бо дуже зголоднів, але нічого не знайшов. Подумав собі: «Як маю ще ладити їсти, ліпше ляжу собі й відпочину». Перевернувся на постіль у платтю, запорошений, обдертий. Лежить і прислухається, як його болить з усіх боків.

Прийшла жінка з поля, дивиться: Лука лежить і крекче. Приступила ближче до постелі:

— Тьху, тьху! Півроку, аби тобі не наврочила. Ти вже вдома? Бачу, що ти добре продав воли й випив.

Лука тоді якось тяжко встав і почав розповідати все від початку до кінця: як він красно заміняв воли на коня, коня на гуску, гуску за камінь… Не забув сказати і про те, як йому м’якшили цілу дорогу ребра.

Жінка слухала, слухала, а як Лука скінчив свою бесіду, озвалася:

— Но, втратив ти воли, й, може, тебе розуму навчили. Тепер здоровий зоставайся. Я тебе лишаю. Йду широким світом і проживу легше, як із таким дурним чоловіком!

І почала збирати пожитки. Зв’язала в рядно і — гайда! А Лука, коли побачив, що жінка не жартує, схопився з постелі:

— Гой-йой, жінко! Май Бога! Як ти мене лишиш, що буде зі мною?

І просить, і молить, і тягне їй із пліч клунок. Але жону ніяк не можна ублагати, лише хоче йти геть!

Як зрозумів Лука, що біда, почав обіцяти:

— Я вже буду розумний, і тобі коло мене буде, як у бога за дверима.

Доти її просив-молив, що погодилась:

— Но, добрі є, Луко. Ще сього разу не лишу тебе. Завтра йдемо до няня на пораду, а тоді видно буде, що чинити.

Переночували, а на зорях рушили до жінчиних родичів.

Йдуть вони, йдуть. Вже доста далеко відійшли від дому й під лісом сіли відпочити та трохи поїсти. Їдять, айбо бесіди не є межи ними. Раз лиш жінка звідує:

— Луко, чи ти замкнув двері в хижі?

— Ба, я не замкнув.

— Йой-йой! Що ж тепер буде? Злодії зайдуть і все покрадуть! Знаєш що? Вертайся й замкни