«Києве, Києве… Вознісся ти на кручах придніпровських дужим богатирем. Підпираєш високе руське небо широкими плечима. Світиш світлом ясним любові й величі. Довкола себе сієш слово мудрості й знання. У тобі — слава й могуть минувшини, у тобі — сила й наснага для грядущого. У тобі — життя і гордість багатьох поколінь, що відійшли у вічність. Вони залишили зерна своїх дум, любові, праці — у тобі».
Так думав Нестор, сидячи у своїй келії, яка давно перестала бути подібною на помешкання ченця. Куди не кинь оком: на столі, на ложі, на лаві — повсюди лежали скручені й розгорнуті цупкі сувої вибіленої телячої чи овечої шкури, чистої й густо списаної чорнилом, яке могло пережити всі лихоліття й віки. І всі оті писання мали слугувати людям століттями. Таке вже призначення письмен — слугувати людям.
Літописець перечитав старі пергаменти, які нещодавно віддав йому великий Никон. Дивні думки закрадались у нього при тому читанні. Скільки разів перечитував рядки никонівського пергаменту, а все невтямки, звідки пішла вона, звідки з’явилися Руська земля і град її стольний Київ. До варяг і до Кия хто володів полянською землею? Не пише про це Никон, і грецькі хроніки не пишуть. Навіть хроніка Георгія Амартола розповідає від створення світу про всі народи, окрім руського. Ніби не було цьому народу місця на землі.
Чернець узяв чистий шмат пергаменту, умочив перо в маленький глиняний каламар і повільно вивів дрібними літерами: «Се Дніпр..Суть землі полян і сіверян». Вище провів кілька чорних ниточок, що з’єднувалися з Дніпром, і написав: «Земля древлян і дреговичів».
Велика слов’янська земля…
Нестор поспішливо звівся на ноги. Він має записати правду про Русь і про вічевого полянського князя, який ходив у Візантію, на Дунай, громив орди степовиків… Тому він, старий і немічний чорноризець, буде сидіти у своїй келії до світанку, буде тлумити в собі власний біль і власну образу на нерозумну й заздрісну братію свою, аби несмисленним і сліпим душею посіяти віру у свою міць і покликання. Аби посіяти в заснулі душі пізнання великої минувшини й гордість за неї, бо хто відає пройдене й береже свої, а не чужі заповіді, іде без страху назустріч прийдешньому. Храніть, чада, як зіницю ока справу древнього Кия, і тоді вбереже всевладний Господь вас і рід ваш від загибелі.
Нестор знав, як ніхто інший, яка то важка праця — праця літописця, котра породжує безсоння, сумніви, гризоти сумління. За кожним його словом — душевні муки, довгі дні й ночі важких роздумів.
Так завжди було серед людей. І завжди поміж ними були одержимі, що своїм світлим розумом торували шлях у будучину, не жадаючи ні монументів слави, ні слів дяки.
422 слова За Р. Іванченко