Велесу, або Волосу, поклонялися на всій східнослов’янській території. В Києві ідол Волоса стояв не на височині, а внизу, на Подолі, на березі річки, і вже цим він був протиставлений ін­шим богам, і в першу чергу Перуну. Вірогідно, саме Волос був могутнім супротивником Перуна в давніх повір’ях. На цьому збігаються думки тих дослідників, які причину розбрату богів убачають у суперництві за прихильність єдиного відомого нам жіночого божества зі слов’янського пантеону богів — Мокоші, яку вважають дружиною громовержця Перуна. Втім, подібна гіпотеза майже цілком побудована на порівнянні слов’янських богів з персонажами балтійської міфології і практично не має прямих підтверджень у власне слов’янських віруваннях.

Про протистояння Перуна і Волоса розповідається у міфі про грозу: бог грози Перун, який мешкає на небі, на вершині гори, переслідує свого змієподібного ворога (існує чимало до­казів того, що Волос міг являтися в подобі змії), що живе вни­зу, на землі. Причина їхнього розбрату — викрадення Волосом худоби, людей, а в деяких варіантах — дружина громовержця. Переслідуваний Волос ховається спочатку під деревом, потім під каменем, перетворюється на людину, коня, корову. Під час двобою з Волосом Перун розколює дерево, розколює камінь, метає стріли. Його перемога завершується дощем, що прино­сить родючість землі.

Про значення Волоса у слов’янській міфології свідчить і той факт, що, наприклад, при укладенні мирної угоди з Візантією княжа дружина клялася зброєю і Перуном, а простий народ — Волосом. Вважалося, що Перун панував у верхній частині сві­тового простору, тобто на небі, а Волос владарював у нижній частині світового простору й у підземному світі.

У північноруських землях цей бог вшановувався під іменем Велеса, а в Києві його називали Волосом.

Давньоруські джерела постійно називають Волоса «худоб’ячим богом». Це означає, що цей бог опікується госпо­дарством, і перш за все скотарством. У Стародавній Русі худоба, як і хліб, була найпершою потребою людей і слугувала уособ­ленням виробничих сил, родючості, багатства, а також була важливим об’єктом торгівлі. Про заможність людини судили за кількістю худоби, якою вона володіла. І виходить, що Волос був не лише богом скотарів, але й богом торгівлі й багатства.

У культі Волоса важливу роль відіграють шерсть, волос — все це символи достатку, добробуту, плодючості (згадаймо російський весільний звичай саджати молодих на кожух, ви­вернутий шерстю назовні, а також влаштовувати шлюбну пос­тіль на шкурах тварин, щоб подружжя жило багато і мало ба­гато дітей). У селах «волосовою борідкою» називали останній пучок невижатого колосся, який спеціально залишали в полі в подарунок божеству родючості. Крім того, цей бог, очевид­но, опікувався співцями й розповідачами, адже в «Слові о пол­ку Ігоревім» легендарний віщий співець Боян названий його внуком.

Культ Волоса (Велеса) в християнську епоху також от­римав продовження в народних віруваннях про Святого Вла-сія, «який успадкував» від язичницького божества і функ­цію покровителя худоби, і зв’язок з плодючими силами землі і тваринного світу. В день св. Власія до святого зверталися з проханнями про помноження худоби.