Творче завдання: продовжити переказ власними міркуваннями про єдність людини і природи.
Це — там, високо в горах, у царстві скель і могутніх правічних лісів…
На кам’янистому схилі, в зеленій гущавині дерев ледь вид-ніється лісникова хата з гнучкою радіощоглою на ній. Від хати по крутизні в’ється стежечка вниз до потоку. Щоранку спускається нею босоніж чорняве смугле дівчатко років десяти. Тримаючи глека в руці, легко стрибає з брили на брилу, озираючи вранішній світ дикувато-ясними оченятами, усміхаючись назустріч горам, небу і сонцю.
Це — Натела, юна лісникова господиня.
Поблискує глек у загорілій худенькій руці, шерхоче під ногами теплий, приємний камінь…
Чим ближче потік, тим гучніше, майже з видзвоном, вишумовує він з-поміж каміння дівчинці назустріч, немов збадьорений її приходом, немов радий погомоніти з нею.
— Здрастуй, потічку!
І потік усміхається їй мигтінням в’юнкої течії та білосніжною кучугурою шумовиння, що росте й росте у вирі під водоспадом.
Невтомний потік цілий ранок гомонітиме з Нателою, бо кому ж тут іншому з нею гомоніти під час її довгих літніх канікул? Татко ще до схід сонця пішов в обхід, бродить десь зараз по кряжах, під самим небом, з рушницею на плечі… У його відсутність Натела стає тут повновладною хазяйкою всього: і рубленої хати, і ясного потоку, і вкритих лісами гір, що звідусіль обступають улоговину. Сама-самісінька на всю величезну улоговину, в якій могло б розміститись чимале містечко. Але Нателі не страшно, вона вже звикла. Кожен кущик тут їй знайомий, кожен струмок дзюркотить із-під скелі привітно… Багато струмків дзюркоче по тінявих ущелинах, що сходяться до улоговини, і всі дзюркочуть по-різному, і воду кожного з них Натела вгадає на смак.
Всю численну сім’ю струмків вбирає в себе оцей могутній бурхливий потік, що мчиться звисока, десь із-за хмар. Життя хмар проходить на очах у Натели, вони кочують майже нарівні з хатиною лісника.
— Татку, поведи мене вище, на перевал,— не раз уже просила Натела.— Я хочу зблизька побачити оті місця, де б’ються хмари з вітрами…
І татко обіцяє згодом прорубати стежку на перевал і повести її туди. А поки що в час негоди Нателі доводиться сидіти нишком у своїй хатині, де опівдні уже стає темно від густих хмар, що пропливають за вікном, і де від ударів грому здригаються рублені стіни, всуціль обвішані випиляними дисками — взірцями дерев підвладного таткові лісництва. Ревуть, б’ються в горах грізні стихії, стугонять над Нателою вікові дерева, і з острахом тягнеться до столу дитяча рука, щоб вимкнути приймач, переповнений шумом, тріском та свистом — відгомоном страшного побоїща, що бушує, десь зовсім поруч, на перевалі.
(391 сл.) (За О. Гончаром)