Архів позначки: Євген Маланюк

«РОЗТОПТАНІ ПЕЛЮСТКИ» ЄВГЕНА МАЛАНЮКА

11 клас, Твори з української літератури,

Євген Маланюк виразно автобіографічний поет. Кожен рядочок його творів пропущений крізь серце. Часто не розуміли, критикували його ідеї і різні висловлювання. Із виходом кожної нової збірки у читача утвер­джувався образ Маланюка як «гладіатора нещадних рим», завжди напру­женого й похмурого, закованого в броню «тверезого варяга». І під цими латами важко було побачити людину, яка була дуже самотньою і беззахис­ною. Адже справді успішною в житті може бути тільки той, хто має в серці кохання і кого теж кохають. Визнання творчості може дати наснагу, різка критика викличе біль і злість, а ось упевненість у собі, віру у немарність життя дає справжнє кохання.

Поряд з Євгеном Маланюком ішли по життю такі жінки, яких він любив, які любили його, але в останню хвилину свого життя він був сам: нікому було подати склянку води, викликати лікаря, вислухати останнє «прости». Не було поряд любої дружини, сина, онука. Вони залишилися у згадках і віршах.

Тема сімейного щастя у поезії Маланюка розкривається неоднозначно:

І рай земний — сліпа пустеля. Гнітючим небом — хатня стеля.

В іншому вірші, присвяченому дружині, поет звіряється:

Не таким воно нам уявлялось По романах, по веснах, по снах.

Не склалося життя, як «бажалось», і провину за це Маланюк кладе й на себе, визначаючи, що був «поетом глухим, в музику власну заслуханим». Але ж були в його житті моменти, коли відступало в тінь власне «его», і тоді на­роджувалися твори, які стали зразком інтимної, навіть еротичної лірики:

Як іонійськая колона, Рожевіє дівочий сніг, Ховаючи опуклість лона В лілеях рук, лілеях ніг.

Яке жіноче серце устояло б проти такого зізнання?

Єдина! Не ображу зором — Двійник Мадонни на землі.

Ці рядки свідчать, що по природі своїй Маланюк був ліриком, але життєві обставини змусили поета повністю розкрити себе як «залізних імператора строф», а ліричні, інтимні почуття заховати глибоко в душу Тільки на схилі літ відкрилося друге «я» поета. Із його особистості падо­листом опали позолочені кільця кольчуги, яка досі його захищала, і на світ народилася своєрідна покора перед життям і перед невблаганною смертю. Поет відчуває прихід старості і зізнається:

Зо мною ангели не розмовляють більш. Дух відлітає, тяжеліє тіло І тягне до землі.

Він усвідомлює, що «Надходить час скоритися й примириться.», і тільки тепер розуміє, що ні перед ким не мусить виправдовуватися і со­ромитися своїх почуттів. Поет помічає, як «.Земля справляє з сонцем шлюби», «Як квіти родяться і як розплющують барвисті очі… Як пахнуть пестощі дівочі.», у ньому оживає закоханий у життя юнак:

Душа простором радісно говіє, Я знов Гоген незнаного Таїті.

Можливо, на схилі життя поет зрозумів, що не треба було так довго задавлювати в собі той потужний ліричний струмінь, який іноді знахо­див вихід через нагромадження «залізних строф». І може, не виникло б тоді щемливого почуття якоїсь неправильності прожитого життя:

І все шукав, але не те, що треба. Все пізнавав, але недовідоме, І не зважав, що під зухвалим кроком Розтоптані лишались пелюстки.

СВОЄРІДНІСТЬ ХУДОЖНЬОЇ АНТИТЕЗИ У ЗБІРЦІ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА «СТИЛЕТ І СТИЛОС»

11 клас, Твори з української літератури, , , , , ,

Свого часу Марина Цвєтаєва поділила поетів на визначних, великих і високих. Останні в її класифікації посідали особливе місце. Вони існу­вали в четвертому вимірі, де дійсність не має фальші, а в житті і твор­чості важить одне — воля, характер, найглибша природа людського «я».

В українській літературі таким високим поетом був Євген Маланюк. Його особистість важко убгати в стисло окреслені рамки, бо він творив власний космос, жив відразу в кількох добах і розвивався в кількох напрям­ках. Уважно вчитуючись у його твори, розумієш, що за залізними рядками ховається глибокий лірик, що ця поезія виростає з землі й губиться в небі. Нова доба, «жорстока, як вовчиця», змушувала поета бути «гладіатором нещадних рим», виховувала дисципліну духу, випробовувала його міць.

Збірка «Стилет і стилос» була видана у 1925 році. Молодий поет повен пошуків свого шляху у літературі. Що стане визначальним у його творчості — краса чи служіння суспільним інтересам? Назва цієї збірки символічна: сти­лос — це паличка для писання на вощаній дощечці, стилет — невеликий кин­джал із тонким тригранним лезом. Та в назві збірки ці сімволи не протистав­ляються один одному, а стоять поряд, бо для поета вони поки що рівновеликі:

От: розуму уважний стилос І серця вогняний стилет.

Ліричний струмінь у поезії Євгена Маланюка ледь відчутний, але в цій першій збірці тема кохання представлена достатньо широко.

Поруч стоять два вірші: «І час настав…» та «Як перший пелюсток». Один із них — зразок освідчення, інший — відгук закоханого серця на дівочий лист:

Який же ангел зореокий З нічних небес на нас вказав, І Бог забув про синій спокій, І в вічність нас заколихав!

За рядками цих поезій прихована цікава сторінка особистого життя Євгена Маланюка. Він був палко закоханий у поетесу Наталю Лівицьку-Холодну. Сила і щирість почуттів поета до Наталі поєднуються з його благородством, побожним ставленням до жінки.

У збірці «Стилет і стилос» уміщено цикл «Вічна», що складається з трьох поезій, кожна з яких присвячена різним жінкам. Поет підкреслює їхню неповторність, захоплюється жіночими принадами:

Коливаєтсья стан. Заворожує в казку півона. Моя пристрасть джигітом рвонулась слідами газелі! . О, сі рухи пекучі — п’янкіш від вогню і вина. Хочеш душу в калим? — ти її вже навік отруїла.

Але Євген Маланюк не може говорити тільки про кохання. Для нього особистим є все, що відбувається навкруги. Він схожий на дволикого Януса і свідомий цього «романтичного янусового роздвоєння». Поет вба­чає своє покликання в тому, щоб самовіддано служити «смолоскипом Тобі Одній» — Україні й тільки їй, стати задля цього, якщо буде потреба, «кри­вавих шляхів апостолом». Він рішуче відкидає «жар ліричних малярій», поезію, яка мляво «дзюркоче про добро і зло», відчуває себе не «трубаду­ром, а вічним яничаром». Степова Еллада — Україна — стала для поета далекою, між ними «простіргураганом», але його серце болить, а душа рветься на батьківщину. Поет мріє «хоч дихнуть, хоч узріть тебе де б.» Але Україна для нього — це:

Фата-моргана

На пісках емігрантських Сахар — Ти, красо землі несказанна, Нам немудрим — даремний дар!

У складний час, під знаком «кривавого лихоліття» народжувався поет, який став трибуном і навіть у далекій еміграції був поводирем свого народу.

ПИТАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ ГІДНОСТІ У ТВОРЧОСТІ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА

11 клас, Твори з української літератури, , , , , ,

І будемо ми

Дратувати залізом звіра, Руйнувати логово тьми.

Є. Маланюк. «З варязької весни»

Відомо, що великі поети в різні епохи знаходять своїх читачів. Так було з Т. Шевченком, О. Пушкіним, Дж. Байроном та іншими. Поет ніби народжується заново, бо творить не тільки для своїх сучасників. Щось подібне відбувається тепер і з творчістю Євгена Маланюка, ім’я якого впродовж багатьох десятиліть було під забороною. Книжки поета лежа­ли в закритих спецфондах, і читач не знав його творчості, але це не зава­жало деяким митцям і критикам лити на Маланюка бруд. Як його тільки не незивали: і «українським фашистом», і «духовним Квазімодо», і «по­етом апокаліптичних літ», і «поетом волюнтаризму». А Володимир Сосюра навіть оголосив поетові війну:

Шановний пане Маланюче, Ми ще зустрінемось в бою.

Зустрічі, звісно, не відбулося, а Сосюра до останніх днів не міг собі вибачити того випаду.

Ставлення до Маланюка було неоднозначним не тільки серед митців соціалістичного табору. Не шкодували для нього похмурих фарб і поети-емігранти: О. Ольжич, Ю. Липа, Ю. Клен.

Чому ж так войовниче, а іноді й вороже ставилися до поета товариші по перу? Скоріше за все, вони не розуміли і не могли пробачити Євгену Маланюку його поглядів на роль митця у суспільстві. Він уважав, що поет повинен бути вихователем, поводирем народу, який не має своїх вождів, і тому лаяв українців за слабкодухість і «малоросійство». Але Маланюк вірив у нову людину, у відродження нації:

Крізь зойк заліз, крізь звіра рик,

Крізь дим руїни —

Україну

Новий узріє чоловік. Ідеї національного відродження, ідеї служіння інтелігенції народу, її обов’язку перед народом «витали в повітрі», вони жили попри всі пере­слідування. Ці ідеї долали заборони, цькування, вони пережили злети й нищення, вони стали домінантою, нервом творчості Євгена Маланюка, його найсвятішою, найголовнішою справою. Він кидає виклик усьому тому бездуховному, рабському, що виробила в українців довга «ніч без­державності», він закликає знищити невільницьке тавро:

Бо вороги не згинуть, як роса,

Раби не можуть взріти сонця волі.

Поет вважає, що у своєму історичному розвитку Україна повинна орієнтуватися не на культурні цінності Еллади, а на державність і порядок Риму:

Хай згине скіфсько-елінська краса На тучнім припонтійськім суходолі, Щоб власний Рим кордоном вперезав І поруч Лаври станув Капітолій.

Маланюк свідомий того, що наша держава великою мірою сама прини­зила себе, у рядках його поезій ми відчуваємо гнів і сором за батьківщину, за людей, які занедбали рідну мову, культуру, а їхні колишні поривання до бою за вільну Україну перетворилися на «цвинтар», на «острів мертвих бажань»:

Московлять, польщать, труять рід, Ворожать, напускають чари, Здається, знищено вже слід,— Лиш потурнаки й яничари.

Твори Євгена Маланюка — це гостре лезо, це дошкульний сміх над м’я-кодухістю і слабкістю співвітчизників, це свіжий струмінь іронії, нещадної не від злості, а від болю за долю України, від прагнення бачити українців нацією   вільною,   освідченою,   гідною   поваги.    Поет вірив  у майбутнє свого народу, у те, що нове покоління розіб’є тюрми і тьму, підніме прапор національної свідомості і національної гідності на нову висоту.

Бачу їх — високих і русявих, Зовсім інших, не таких, як ми,— Пристрасників висоти і слави, Ненависників тюрми і тьми…

Ще й ще раз перечитуючи останні рядки, тішу себе думкою, що ці слова — про наше покоління. Може, ми й не такі вже «високі й русяві», але нам не байдужа доля України. На нас покладена відповідальність за те, щоб стала наша батьківщина справді вільною і незалежною.