Свого часу Марина Цвєтаєва поділила поетів на визначних, великих і високих. Останні в її класифікації посідали особливе місце. Вони існу­вали в четвертому вимірі, де дійсність не має фальші, а в житті і твор­чості важить одне — воля, характер, найглибша природа людського «я».

В українській літературі таким високим поетом був Євген Маланюк. Його особистість важко убгати в стисло окреслені рамки, бо він творив власний космос, жив відразу в кількох добах і розвивався в кількох напрям­ках. Уважно вчитуючись у його твори, розумієш, що за залізними рядками ховається глибокий лірик, що ця поезія виростає з землі й губиться в небі. Нова доба, «жорстока, як вовчиця», змушувала поета бути «гладіатором нещадних рим», виховувала дисципліну духу, випробовувала його міць.

Збірка «Стилет і стилос» була видана у 1925 році. Молодий поет повен пошуків свого шляху у літературі. Що стане визначальним у його творчості — краса чи служіння суспільним інтересам? Назва цієї збірки символічна: сти­лос — це паличка для писання на вощаній дощечці, стилет — невеликий кин­джал із тонким тригранним лезом. Та в назві збірки ці сімволи не протистав­ляються один одному, а стоять поряд, бо для поета вони поки що рівновеликі:

От: розуму уважний стилос І серця вогняний стилет.

Ліричний струмінь у поезії Євгена Маланюка ледь відчутний, але в цій першій збірці тема кохання представлена достатньо широко.

Поруч стоять два вірші: «І час настав…» та «Як перший пелюсток». Один із них — зразок освідчення, інший — відгук закоханого серця на дівочий лист:

Який же ангел зореокий З нічних небес на нас вказав, І Бог забув про синій спокій, І в вічність нас заколихав!

За рядками цих поезій прихована цікава сторінка особистого життя Євгена Маланюка. Він був палко закоханий у поетесу Наталю Лівицьку-Холодну. Сила і щирість почуттів поета до Наталі поєднуються з його благородством, побожним ставленням до жінки.

У збірці «Стилет і стилос» уміщено цикл «Вічна», що складається з трьох поезій, кожна з яких присвячена різним жінкам. Поет підкреслює їхню неповторність, захоплюється жіночими принадами:

Коливаєтсья стан. Заворожує в казку півона. Моя пристрасть джигітом рвонулась слідами газелі! . О, сі рухи пекучі — п’янкіш від вогню і вина. Хочеш душу в калим? — ти її вже навік отруїла.

Але Євген Маланюк не може говорити тільки про кохання. Для нього особистим є все, що відбувається навкруги. Він схожий на дволикого Януса і свідомий цього «романтичного янусового роздвоєння». Поет вба­чає своє покликання в тому, щоб самовіддано служити «смолоскипом Тобі Одній» — Україні й тільки їй, стати задля цього, якщо буде потреба, «кри­вавих шляхів апостолом». Він рішуче відкидає «жар ліричних малярій», поезію, яка мляво «дзюркоче про добро і зло», відчуває себе не «трубаду­ром, а вічним яничаром». Степова Еллада — Україна — стала для поета далекою, між ними «простіргураганом», але його серце болить, а душа рветься на батьківщину. Поет мріє «хоч дихнуть, хоч узріть тебе де б.» Але Україна для нього — це:

Фата-моргана

На пісках емігрантських Сахар — Ти, красо землі несказанна, Нам немудрим — даремний дар!

У складний час, під знаком «кривавого лихоліття» народжувався поет, який став трибуном і навіть у далекій еміграції був поводирем свого народу.