План
Вступ
1. Початки української соціології
2. Розвиток вітчизняної соціології на початку XX ст.
Список використаної літератури
Вступ
Україна багата на видатних людей. Це стосується і такої науки як соціологія. Однак дана наука розвивалась особливо вдало в період, так званого, українського Відродження. В цей час практично зароджується сучасного типу соціологія, яка сьогодні, в певній мірі, відновлює свої сили в Україні.
1. Початки української соціології
Власне початком самостійних соціологічних праць слід вважати досліди женевського гуртка українських вчених 80-х pp. XIX ст. До нього належали, передусім, М.Драгоманов (якого багато дослідників називають піонером української соціології), С.Подолинський (представник механістичної ‘ теорії в соціології) та Ф.Вовк. Вони друкують свої праці у часописі «Громада» (5 томів за 1878-1882 pp.) та інших виданнях. М.Драгоманов (1841-1895) розглядав соціологію як науку про суспільство, закликаючи українських дослідників використовувати ідеї та принципи західної соціологічної думки. Він активно відстоює ідею прогресу, який у суспільних відносинах проявляється скасуванням неволі, панщини, здобуттям рівних конституційних прав; прогрес особи розглядається ним у тісному зв’язку з поступом людства в цілому. С.Подолинський (1850-1891) у своїх працях поєднує марксистські й соціал-дарвіністські поглади з програмою громадівства. Він вважає, що у суспільному житті діє закон боротьби за існування; але, на відміну від соціальних дарвіністів, визнає ще й дію закону зростання солідарності людей, яка втілюється у громадах. Тому для нього центр ваги припадає не стільки на боротьбу людей між собою, як на боротьбу людей з природою, загрозливим довкіллям. Своєрідна інтерпретація С.Подолинським дарвіністських законів полягає у тому, що у громадах відбувається просування нагору талановитіших і морально до-.сконалих людей, а не перемога фізично сильніших. Йому належить одна з перших праць соціологічного характеру — «Ремесла і хвабрики на Україні» (1880, Женева). Ф.Вовк (1847-1918) розглядає соціологію як науку про насамперед громадське життя, в центрі якої знаходиться людина. Його соціологічні погляди відзначаються еволюціонізмом: всі суспільні явища і форми є результатом повільного сгупеневого розвитку зародків фізичної природи людини. Ця фізична природа людей є однакова, але відмінне довкілля зумовлює відмінності між людьми.
Отже, у тогочасній українській соціології домінує позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. У цей же період зароджується і поширюється у світі, не минаючи Україну, марксистська соціологія. Саме під впливом цих напрямків і течій перебувають вчені, які започатковують соціологічні студії в Україні. Характерною ознакою їх діяльності є активна пропаганда положень, вироблених західною соціологічною думкою. Учені цього часу не стільки продукували власні нові ідеї, скільки засвоювали й поширювали уже вироблені. Таку позицію можна зрозуміти, якщо взяти до уваги те, що соціологія була наукою новою і до того ж запозиченою з Заходу; тому на перших порах діяльність українських соціологів переважно скеровується на розробку й поглиблення ідей О.Конто, Г.Спенсера, К.Маркса та інших західних соціологів класичного періоду.
Другою характерною рисою означеного періоду є перехрещування дослідницького поля соціології з суміжними соціогуманітарними науками. Оскільки власних фахових соціологів в Україні того часу практично не було, то соціологічні праці або праці з елементами соціологічного аналізу укладають філософи, економісти, етнографи та ін. Пізнє усамостійнення соціології як науки та перехрещування поля досвіду із суміжними дисциплінами зумовлює ту обставину, що представників таких наук, як українська філософія, історіософія та історія, географія, економіка, право, статистика слід розглядати як передвісників української соціологічної думки. Зв’язок соціології з цими науками настільки тісний, що на їх основі з часом постали окремі соціологічні школи. Спільна вихідна база соціології та інших ділянок суспільного знання не тільки позначається на дослідженнях на початках розвитку української соціології, але й згодом має здебільшого вирішальне значення для праць на стику цих наук.
Помітний внесок у розвиток соціології в Україні мають праці таких українських філософів, як П.Юркевич, В.Лесевич, К.Ганкевич, І.Федорович, О.Стронін Так, І.Федоровичу належать «Афоризми» та неопублікований твір «Організм соціальний». П.Юркевич (1827-1874) під впливом Г.Сковороди детально розвиває тезу про людину як істоту насамперед внутрішнього духовного життя, пов’язаного з українською ментальністю. Як засновник школи «філософії серця» він виразно підкреслює значення серця та почувань, а не лише і не стільки розуму, у житті людини. Серце для Юркевича є центром усього тілесного й духовного життя людини, місцем зосередження всіх вітальних (від лат. vitaс — життя) сил, дій, рухів, бажань, почувань і думок. Представник позитивізму в Україні О.Стронін (1827-1889) значну увагу приділяє проблемі суспільства. Він є автором твору соціологічного спрямування «История общественности» (1886), де розвиває механістичну теорію суспільства, шукаючи підтвердження своїм думкам в аналогіях з природою. Спільною рисою всіх суспільств, на його переконання, е. їх пірамідальна будова: на вершині піраміди — активна меншість, аристократія, внизу — більшість, демократія. Така пірамідальна будова суспільства забезпечує його рівновагу, бо, згідно з законами фізики, без широкої і нерухомої основи немає стійкості предмету. Меншість угорі постійно розхитує піраміду і не допускає застою суспільства, але центр ваги знаходиться власне в основі, гарантуючи сталість існування будь-якого суспільного організму, його не-знищимість.
Сміливі концепції розвитку українського суспільства, народу, нації, держави, взаємин провідних одиниць і громади висувають українські історіософи та історіографи — автор «Истории Руссов», далі старша й молодша народницькі школи: М.Костомаров, О.Лазаревський, В.Антонович, П.Куліш, М.Драгоманов, М.Грушевський та інші. У новодержавницькому напрямі соціологічним мисленням позначена творчість В.Липинського та С.Томашівського.
Найпослідовніше поглиблює свої історичні досліди соціологічними студіями і вперше в українській історіографії застосовує історико-соціологічний метод М.Грушевський (1866-1934). Здобувши європейське визнання за теоретичне обгрунтування власної схеми історії України як самостійного процесу розвитку українського народу, він 1903 р. був запрошений до Парижа прочитати курс лекцій з цієї проблематики. Під час перебування за кордоном Грушев-ський отримує змогу ознайомитися з сучасними йому ідеями соціологів Е.Дюркгейма та М.Вебера, які суттєво вплинули на його наукову позицію. Саме відтоді він стає не просто істориком, але істориком-соціологом. Він особливо плідно використовує свій історико-соціологічний метод у дослідженнях давньої історії, тісно пов’язуючи його здобутки із сьогоденням. «Думаю, ми стоїмо на порозі нового сміливого і багатого наслідками руху в сфері соціальних наук, — стверджує він, — і, зокрема, соціології теоретичної і генетичної». Тобто, на його думку, виконавши історико-соціологічний аналіз минулого, ми знайдемо шлях до розуміння сучасних процесів, а також майбуття. Звідси стає зрозумілою й назва його праці «Початки громадянства. Генетична соціологія», у якій він зазначає, що в час глибокого соціального перелому більш ніж будь-коли потрібні ґрунтовні студії соціальної еволюції «від самого споду», від її найраніших стадій починаючи. Саме у цій праці закладені основні думки Грушевського-соціолога.
Він чітко окреслює власний аспект у розумінні розвитку людства, висловлюючи сумнів у правомірності як позитивістських (включно з марксизмом), так і суто психологістських підходів і поглядів на природу соціальної еволюції. Оригінальність концепції Грушевського полягає, насамперед, у системі пріоритетів. Він обґрунтовує неможливість моністичного (від грец. jicovoc, — один) розуміння історії, некоректність застосування законів у природничонауковому їх розумінні до пізнання складної соціальної реальності. Його основна ідея полягає в тому, що