Архів позначки: “Тигролови”

Тоталiтаризм – це злочинна форма влади, що безкарно знищує свiй народ в романах Iвана Багряного та Василя Барки

Твори з української літератури, , , , , ,

Тоталiтаризм – це злочинна форма влади, що безкарно знищує свiй народ в романах Iвана Багряного та Василя Барки

У нас не було нi правди, нi волi, у нас одбирали вiру. Багато українських письменникiв, справжнiх синiв свого народу, зазнали переслiдувань, морального терору i полiтичних репресiй у роки комунiстичної сваволi. I тiльки коли вони опинилися далеко вiд Радянської iмперiї, вони змогли розповiсти нам правду.

Iвановi Багряному довелося пройти через усi пекельнi кола, якi влаштувала радянська влада “своєму” народовi. Уперше його заарештували в Харковi в 1932 роцi, звинувативши в українському нацiоналiзмi. Пiд час слiдства його запитали: “Бувши на нашому мiсцi, що б ви зробили такому злочинцевi, як ви?” “Я б розстрiляв,- вiдповiв Багряний. – Коли ви дасте менi кiлька рокiв, то виховаєте з мене контрреволюцiонера. Тож або вiдпустiть, або розстрiляйте”. Два роки i чотири мiсяцi просидiв вiн у тюрмi на Холоднiй горi. I не просто просидiв: його було нещадно катовано, бито, з нього вперто намагалися видобути необхiднi зiзнання, провокували, обiцяли, погрожували… Оцей досвiд i став основою роману “Сад Гетсиманський”. Авторовi не довелося вигадувати головного героя, бо Андрiй Чумак – це вiн сам. “Вiн по черзi пройшов через усi ступенi розбирання душi, до нього по черзi застосовано всi методи, якi здiбне був вигадати диявольський генiй епохи”, – читаємо в романi. Але вiн не розколовся , здався, не зрадив свої iдеали. Прямо в очi своїм мучителям вiн говорить, що не визнає пролетарського правосуддя. “I так само не визнаю соцiалiзму, будованого тюрмою й кулею.” За гратами, де, як запевняв напис на тюремних мурах: “Хто не був – той буде, хто був – той не забуде”, Андрiй Чумак усвiдомив важливу iстину: “Людина – це найвеличнiша з усiх iстот. Людина – це найпiдлiша з усiх iстот”.

Роман “Тигролови” поряд iз романом “Сад Гетсиманський” серед творчої спадщини письменника здобув найбiльшу популярнiсть. Пригоди головного героя Григорiя Многогрiшного розпочинаються тодi, коли вiн втiкає з “ешелону смертi” – етапного спецешелону НКВС, що мчав до смертникiв ГУЛАГу. Незабутнє враження справляє символiчний образ дракона-поїзда, який асоцiюється в уявi письменника з потворною сталiнською системою: “…Вирячивши очi, дихаючи полум’ям i димом, потрясаючи ревом пустелi i вогненним хвостом замiтаючи слiд, летiв дракон…” Шiстдесят коробок-вагонiв – шiстдесят суглобiв у дракона. Спереду вогнеока голова – велетенський двоокий циклон – потяг “Йосиф Сталiн”. Григорiй Многогрiшний був засуджений на 25 рокiв ГУЛАГу. Але вiн не дав перемолоти себе тоталiтарнiй м’ясорубцi. Нi варта, нi повна iзоляцiя не втримали його: “Стрибнув у певну смерть, але не здався, дев’яносто дев’ять шансiв проти одного за те, що вiд нього залишаться самi шматки, але стрибнув…”

Широку панораму всеукраїнської трагедiї подає В.Барка в романi “Жовтий князь”. Нiкого не можуть залишити байдужими епiзоди голодної смертi дiтей – надiї i майбутнього нашої нацiї. Вони помирають вiд неможливостi з’їсти кусень хлiба. Жахливо було дивитися батькам, як помирає їх син: “Страх збiльшився вмить, бо в Миколи над щиколотками крiзь лахмiття, видно: на припухлих i розiрваних мiсцях просочилась вода. Мало не закричала мати, як побачила руїну живого тiла. Металась, шукаючи чистої полотнини, i, знаходячи ранки, перев’язу вала їх. Пiсля чого Микола заснув”. Але ж хлiб у селi був! Вiн, невивезений, пiдгнивав у церквi. Це було те зерно, що силомiць вiдiбрали у селян. Це був той хлiб, за приховання якого сiм’ї висилали до Сибiру. Його можна було б роздати людям i врятувати їхнє життя, але накази уряду забороняли це робити. Влада знищувала тих, хто намагався отримати свiй же хлiб. Урядовцям було байдуже, що поряд з ними гинуть вiд голоду люди.

Iван Багряний i Василь Барка прагнули розказати всьому людству болючу правду про радянську тоталiтарну систему, яка знищує все на своєму шляху, бо вона саме – “Жовтий князь”.

Смiливi завжди мають щастя (за романом Iвана Багряного “Тигролови”)

Твори з української літератури,

Смiливi завжди мають щастя (за романом Iвана Багряного “Тигролови”)

Щоб навчитися цiнувати людську мудрiсть, виховати у собi вiру в незнищеннiсть духовних почуттiв нашого народу, варто звернутися до неординарної постатi в нашiй лiтературi – Iвана Багряного та його творчостi, зокрема до роману “Тигролови”. Трапляється, що часом епоха не цiнує генiїв за життя. Якась жорстока закономiрнiсть: час нищить генiя невблаганними вироками, а коли збагне, що сам вiн i його доробок – безсмертнi, схиляється у пошанi й каяттi.

Iван Багряний… Вiн повернувся до нас, до нашої України. Серце не спопелилось, хоч згорiв не вiн один. Скiльки українцiв вiддали життя заради того, щоб не зректися своєї любовi, своєї журби! Україна пам’ятає своїх синiв, береже згiрклу пам’ять про них у своєму серцi, з присмаком туги i ганьби. Сьогоднi до нашого народу повертаються iмена тих, хто пройшов довгий шлях вiд забуття до безсмертя. Тих, хто вiтром негод вiднесений був далеко за межi України, а в думках, у вiршах висловлювали незгасне бажання повернутись на рiдну землю:

I нинi молимось, щоб знявся буревiй,
Щоб хоч дiтей привiв
до рiдних зiр i мрiй,
Щоб хоч дiтей привiв
до рiдного порога.

Так, I. Багряний усе життя бiг над прiрвою з вiрою в людину. Вiн поспiшав, боровся завзято, знесилювався, запалювався гнiвом, вiрив у трiумф людської гiдностi, адже з юнацьких лiт заповiв собi бути тiльки Людиною. Повернувся до нас IванБагряний збiрником “Тигролови” 1991 року. I як не дивно, але однойменний роман став настiльною книгою нiмецьких дiтей, бо вчить пiдноситися над муками, жити за будь-яких умов, виживати в екстремальних ситуацiях. Правнук гетьмана Дем’яна Многогрiшного, український юнак Григорiй дорогою на Колиму наважився на вiдчайдушну втечу, вiдстоюючи своє право бути вiльним. Вiн не може залишатися у “ешелонi смертi”, вiн не змирився з приреченiстю на забуття в жахливiй легендi про зникнення душ у пеклi концтаборiв, збунтувався, вирвався з пащi дракона, а це вже перемога людей, а це вже свiдчення нездоланностi духу. Тiльки уява великого художника слова могла витворити символiчну картину паралельних свiтiв, бо слiдом за велетенським двооким циклопом цiєю ж транссибiрською магiстраллю летiв радiсний i святковий, переповнений свiтлом, смiхом, дзвоном, квiтами, пiснями iнший експрес. Цi експреси – iснуючi в однiй державi два свiти – свiт пiтьми, пекла та свiт уявного раю, iлюзорного вiльного життя. Могутня воля до життя, гiдного людини, виносить Григорiя iз експресу смертi, але ж вiн потрапляє у незвiданi, незнайомi мiсця, у тайгу. Та незбориме бажання жити додає сили Григорiю, вiн дотримується закону: заблудився – вмiй знайти дорогу. I коли все ж вiн потрапляє на поселення українцiв у Сибiру, то його, як i всiх їх, охоплює безмежна любов до рiдної землi, стискає у свої обiйми кохання до красунi Наталки. Це особистiсть, яка знає, чого хоче. Вона вiдчуває слова Григорiя: “Пам’ятай про смерть”. Наталка проста українська дiвчина, у неї є Батькiвщина. Кохання робить її ще кращою, привабливiшою, жвавiшою: “Горда, як королева, буйна, як вiтер, радiсна, як сонце, мерехтiла очима i смiялась, закинувши голову… Ось вона справжня, свавiльна, i горда, i прекрасна, як богиня…”

Скiльки широти i глибини у вiдтвореннi життя українцiв вдалинi вiд рiдної землi. Не втратили вони зв’язку з рiдною Україною: i пучечок василькiв, i розповiдi легенд, дотримання обрядiв i звичаїв, пересипають вони мову свою прислiв’ями та приказками, то сумна, то тужлива, то весела, звучить-ллється українська пiсня.

Особливо вражає, викликає обурення майор НКВС Медвина – новiтнiй тигролов. Вiн полює на гордого, неприрученого тоталiтарною системою молодого “тигра”, iз України. Григорiй перемагає, бо у цьому шаленому полюваннi твердо вирiшив для себе, що вiн не нуль в iсторiї, що вiн не озвiрiв, не перейнявся ненавистю до людей, зберiг у собi людянiсть, здатнiсть спiвчувати, спiвпереживати i вiрити, що людина може кинути виклик цiлiй системi та вистояти.

Iз уст I. Багряного злiтають слова: “Завжди треба бути справжнiми людьми. Поклич, Україно, прийду, лелекою прилину. Я напишу твоє iм’я єдине любов’ю й болем у серцях людських”.

Немає з нами I. Багряного, але твори його повернулися в Україну, щоб вiчно бути з нами:

О, Ми є. Були. I будем ми!
Й Вiтчизна наша з нами.
(I. Багряний)

Художнє осмислення загальнолюдських цiнностей у романi Iвана Багряного “Тигролови”

Твори з української літератури, ,

 

Художнє осмислення загальнолюдських цiнностей у романi Iвана Багряного “Тигролови”

Народу мiй! Нездужий краю мiй!

Коли позбудешся тавра столiть неволi?

Я чую спiв… Я чую спiв рабiв…

Я чую, як пiд гамiр тисяч молоткiв

У риштуваннi весь, спинаєшся до сонця!

/ I. Багряний /

Тiльки той, хто не байдужий; тiльки той, хто ладен на весь свiт кричати про нечуване лихо, що навалилося на Україну, може стати поруч iз Iваном Багряним. Цю думку пiдтверджує Ю. Шерех (Шевельов): “Багряний – людина, чиє життя i творчiсть, – одне уперте й героїчне, велике нi: нi – русифiкацiї, нi – цензурi, нi – безправ’ю, нi – нелюдяностi i тисячi менших нi, пронесенi й ствердженi крiзь тортури й фронти, крiзь подвиг працi й працю подвигу”. Тiльки самовiдданий, до кiнця вiрний своєму письменницькому обов’язку, тiльки такий творець мiг за 14днiв написати вражаючий пригодницький роман “Тигролови” (перша назва “Звiролови”). На лiтературному конкурсi у Львовi роздiлив перше мiсце з повiстю Т. Осьмачки “Старший боярин”.

Талановитий майстер пригодницького роману вiдразу захоплює нас, постiйно ставлячи питання, а що далi? Та й початок твору – це його кульмiнацiя: здiйснює втечу арештант Григорiй Многогрiшний, за яким пильно слiдкує сам начальник етапу, з велетенського двоокого циклопа, ешелону смертi. Доля рятує його, шiсть днiв, долаючи нелюдськими зусиллями кiлометри тайги, нарештi знаходить Григорiй прихисток, душевну рiвновагу, тепло у родинi українцiв Сiркiв. Григорiй захоплений красою далекосхiдної природи, яку з майстернiстю витонченого художника, малює автор. Григорiй кинув виклик природнiй стихiї, прагнучи зберегти себе, свою людську гiднiсть, яку хотiли розтоптати новiтнi кати: “Фантастична, дивовижна панорама. Могутня у своїй красi й… страшна. Його нiколи не перейти i не подужати, не випливти з цього жахливого океану.” Такi думки пiдбурили все ж Григорiя йти, шукати житло – i вiн його знайшов. Життєвi колiзiї людей переплiтаються iз рослинним i тваринним свiтом: зацькований iзюбр, горда, витривала тварина, навiть у передсмертнiй агонiї має вигляд непереможний. Але найзмiстовнiшим у романi є образ тигра, який набуває алегоричного звучання, як i назва твору. На перших сторiнках з’являється згадка про нього як “найдивогляднiший i найфантастичнiший аксесуар” тайги, її символ. “Страшне божество, смугасте шкiрою, а ще смугастiше репутацiєю” захоплює легковажних шукачiв пригод, що знаходяться у цьому найкомфортабiльнiшому експресi. Але ж цим же експресом, але на iнше полювання їде майор ОГПУ-НКВД Медвин. Характеризуючи цю людину, IванБагряний застерiгає, що вiн, Медвин, страшний настiльки, що i у тигрiв би “стало волосся дуба”. Автор боляче вражений: в умовах тоталiтарного режиму людина полює на людину. Автор поглиблює цю думку розповiддю Сiркiв як “хохли тигрiв живцем ловлять”. Нас, читачiв, цiкавить питання, що змусило українцiв, споконвiку хлiборобiв, оселитися на Далекому Сходi? Втеча-порятунок. У тайзi для людини-втiкача небезпека вiд людей найменша, поки там не з’явився майор-людолов. Медвин – це символ системи, що несе зло, порушує споконвiчнi моральнi закони тайги, руйнує усталенi норми людського спiвiснування. Та справедлива куля Григорiя вкорочує життя енкаведистовi-людолову, цей його вчинок – розплата за несправедливе ув’язнення як “страшного державного злочинця”. Григорiй не бачить за собою будь-якого злочину. Потрапивши у сiм’ю Сiркiв, яка прийняла його як рiдного сина, юнак, коли отямився вiд марення, з усiєю прямотою говорить “…що б не подумали, як би ви не думали, я хочу лише сказати… що я чесна людина”. Головний герой твору Григорiй Многогрiшний – сильна i мужня особистiсть, життєве кредо якої – “Лiпше вмирати бiжучи, нiж жити гниючи”. Його втеча – це виклик усiй системi, яка намагалася перетворити людину на безсловесного, розтоптаного й знищеного морально й фiзично раба. Письменник послiдовно стверджує думку, що за будь-яких обставин людина повинна залишатись людиною, вiрити в себе, у перемогу добра над злом.

Як i Григорiй, Сiрки – гордого, козацького роду, працьовитi, ви-тривалi, смiливi, чеснi. Їхня любов до Вiтчизни не галаслива, не показна, захована глибоко в серцi. У пошуках кращого життя доля закинула їх аж у Приамур’я, вони знайшли тут другу нову Україну, щасливiшу. Але сум за рiдним краєм не покидав переселенцiв. Синьоволошкову, дзвiнкоголосу, чебрецеву навiки зберегли вони у своєму серцi. Тому i традицiї, i звичаї, i обряди, i пiснi рiдного краю зберегли українцi. Для них любити Україну, землю своїх батькiв, – як дихати, а дихати має право кожна людина. А тому Сiрко говорить хворому Григорiєвi: “Ти тут вдома. Зрозумiв?”

Але ж сталiнська система поставила собi за мету знищити людське в людинi, посягнула на найсвятiше – на її життя . Два полярнi експреси нестримно наближаються один до одного. В одному – смертники, сотнi невинно засуджених людей. А у iншому – їде “цвiт робiтничо -селянської iмперiї”. Вони однаково сприймають тигрiв, омулiв, женьшень, i сiрi шеренги каторжникiв. Та ось перед нами з’являється ще один експрес, який “возiт дрова i лєс”. Цей ешелон, з гiркою iронiєю зауважує автор, є втiленням “заключiтельной фази построєнiя соцiалiзма в адной стране”. Обманутi контрактовики й завербованi, розкурку ленi й “шкiдники” – кожен тлiє серцем за свою гiрку долю: “Уся! Уся Вiтчизна ось так – на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеособлена, в коростi, в брудi… розпачi! Голодна!.. безвихiдна!.. безперспективна!..” На зупинцi цей ешелон зустрiчається ще з двома етапами – божевiльний час переселення.

Проте “смiливi завжди мають щастя”, як Григорiй Многогрiшний, що не скорився жахливим обставинам, а “стрибнув у певну смерть, але не здався”.

Саме з цим героєм I. Багряний пов’язує свої погляди на майбутнє України. Україна повинна стати вiльною, незалежною державою, повинна вiдродитися до нового життя – так думав письменник, коли писав роман. I його надiї, мрiї здiйснюються зараз.