Архів позначки: Андрій Чумак

Тоталiтаризм – це злочинна форма влади, що безкарно знищує свiй народ в романах Iвана Багряного та Василя Барки

Тоталiтаризм – це злочинна форма влади, що безкарно знищує свiй народ в романах Iвана Багряного та Василя Барки

У нас не було нi правди, нi волi, у нас одбирали вiру. Багато українських письменникiв, справжнiх синiв свого народу, зазнали переслiдувань, морального терору i полiтичних репресiй у роки комунiстичної сваволi. I тiльки коли вони опинилися далеко вiд Радянської iмперiї, вони змогли розповiсти нам правду.

Iвановi Багряному довелося пройти через усi пекельнi кола, якi влаштувала радянська влада “своєму” народовi. Уперше його заарештували в Харковi в 1932 роцi, звинувативши в українському нацiоналiзмi. Пiд час слiдства його запитали: “Бувши на нашому мiсцi, що б ви зробили такому злочинцевi, як ви?” “Я б розстрiляв,- вiдповiв Багряний. – Коли ви дасте менi кiлька рокiв, то виховаєте з мене контрреволюцiонера. Тож або вiдпустiть, або розстрiляйте”. Два роки i чотири мiсяцi просидiв вiн у тюрмi на Холоднiй горi. I не просто просидiв: його було нещадно катовано, бито, з нього вперто намагалися видобути необхiднi зiзнання, провокували, обiцяли, погрожували… Оцей досвiд i став основою роману “Сад Гетсиманський”. Авторовi не довелося вигадувати головного героя, бо Андрiй Чумак – це вiн сам. “Вiн по черзi пройшов через усi ступенi розбирання душi, до нього по черзi застосовано всi методи, якi здiбне був вигадати диявольський генiй епохи”, – читаємо в романi. Але вiн не розколовся , здався, не зрадив свої iдеали. Прямо в очi своїм мучителям вiн говорить, що не визнає пролетарського правосуддя. “I так само не визнаю соцiалiзму, будованого тюрмою й кулею.” За гратами, де, як запевняв напис на тюремних мурах: “Хто не був – той буде, хто був – той не забуде”, Андрiй Чумак усвiдомив важливу iстину: “Людина – це найвеличнiша з усiх iстот. Людина – це найпiдлiша з усiх iстот”.

Роман “Тигролови” поряд iз романом “Сад Гетсиманський” серед творчої спадщини письменника здобув найбiльшу популярнiсть. Пригоди головного героя Григорiя Многогрiшного розпочинаються тодi, коли вiн втiкає з “ешелону смертi” – етапного спецешелону НКВС, що мчав до смертникiв ГУЛАГу. Незабутнє враження справляє символiчний образ дракона-поїзда, який асоцiюється в уявi письменника з потворною сталiнською системою: “…Вирячивши очi, дихаючи полум’ям i димом, потрясаючи ревом пустелi i вогненним хвостом замiтаючи слiд, летiв дракон…” Шiстдесят коробок-вагонiв – шiстдесят суглобiв у дракона. Спереду вогнеока голова – велетенський двоокий циклон – потяг “Йосиф Сталiн”. Григорiй Многогрiшний був засуджений на 25 рокiв ГУЛАГу. Але вiн не дав перемолоти себе тоталiтарнiй м’ясорубцi. Нi варта, нi повна iзоляцiя не втримали його: “Стрибнув у певну смерть, але не здався, дев’яносто дев’ять шансiв проти одного за те, що вiд нього залишаться самi шматки, але стрибнув…”

Широку панораму всеукраїнської трагедiї подає В.Барка в романi “Жовтий князь”. Нiкого не можуть залишити байдужими епiзоди голодної смертi дiтей – надiї i майбутнього нашої нацiї. Вони помирають вiд неможливостi з’їсти кусень хлiба. Жахливо було дивитися батькам, як помирає їх син: “Страх збiльшився вмить, бо в Миколи над щиколотками крiзь лахмiття, видно: на припухлих i розiрваних мiсцях просочилась вода. Мало не закричала мати, як побачила руїну живого тiла. Металась, шукаючи чистої полотнини, i, знаходячи ранки, перев’язу вала їх. Пiсля чого Микола заснув”. Але ж хлiб у селi був! Вiн, невивезений, пiдгнивав у церквi. Це було те зерно, що силомiць вiдiбрали у селян. Це був той хлiб, за приховання якого сiм’ї висилали до Сибiру. Його можна було б роздати людям i врятувати їхнє життя, але накази уряду забороняли це робити. Влада знищувала тих, хто намагався отримати свiй же хлiб. Урядовцям було байдуже, що поряд з ними гинуть вiд голоду люди.

Iван Багряний i Василь Барка прагнули розказати всьому людству болючу правду про радянську тоталiтарну систему, яка знищує все на своєму шляху, бо вона саме – “Жовтий князь”.

Роман Iвана Багряного “Сад Гетсиманський” – возвеличення вiдважних i чесних

Роман Iвана Багряного “Сад Гетсиманський” – возвеличення вiдважних i чесних

Коли з тривогою i захопленням читаєш сторiнки бiографiї Iвана Багряного i тихою нечутною ходою бредеш вулицями Харкова повз “фабрику-кухню” – в’язницю по вулицi Чернишевськiй, а потiм уява переносить нас у табори Далекого Сходу, i радiєш, що в’язень тiкає iз заслання i повертається до рiдної Охтирки; але за доносом його знову заарештовують i вiдправляють до харкiвської в’язницi на Холоднiй Горi, де письменник перебуває понад два роки, а з них 83 днi – у камерi смертникiв, то мимоволi розумiєш, якi подiї i факти лежать в основi роману “Сад Гетсиманський” – реальнi, конкретнi, автобiографiчнi.

Чому “Сад Гетсиманський”? I знаходимо вiдповiдь у тому, що автор використовує бiблiйний матерiал – i заголовок, i епiграф, i згадування Каїна та Авеля, i використання євангельських цитат. Вiдомо, що за бiблiйною легендою, у садi Гетсиманському, де молився Iсус, його зрадив, передавши охоронi, Iуда Iскарiот. У часи жахливих сталiнських репресiй у “сад Гетсиманський” перетворилася уся країна, у якiй панували продажнiсть, вiдступництво, зрадництво загальнолюдських iдеалiв i цiнностей. Iуда нiби вселився у душi тих, хто забув про совiсть, про одвiчнi християнськi заповiдi, а тих, хто залишився вiрним своїй життєвiй позицiї, чекала гiрка доля Iсуса Христа – бути розп’ятим i тiлом, i душею.

Одвiчну проблему боротьби добра i зла автор вирiшує у романi через гiрку долю Андрiя Чумака, що намагається пройти через усi тортури в’язницi й лишитись людиною. Вiн дивується, як-то ця в’язниця змогла зiбрати у своїх камерах 340 чоловiк з вищою освiтою, людей рiзних нацiональностей, не контрреволюцiонерiв, а тих, хто вiрив у соцiалiстичнi iдеали. I партiйнi дiячi, i слiдчi, професор марксизму-ленiнiзму, навiть той iнженер, що проектував цю тюрму. Жах! Жах i здивування, як же таке могло трапитись? I розпочинається боротьба двох таборiв – в’язнiв i слiдчих. Одним iз найжорстокiших слiдчих є українець “козацького славного роду” Донець. А за маскою спiвчутливостi наглядача Мельника приховується кат, який пiсля розстрiлу добиває ломиком ще живих жертв. А особливо огидною з’являється перед нами енкаведистка майор Нечаєва, яка з люттю, з ненавистю, з презирством дивиться на юнака. Для них людина – “пшик”, нiщо, комаха, “дiрка вiд бублика”.

Серце завмирає, коли перегортаєш сторiнки своєрiдного путiвника -довiдника в’язницi: побут, звичаї, жаргон, взаємини мiж заарештованими, допити, тортури, брудна лайка… i, коли людина потрапляє на “малий” i “великий конвеєр”, то вона ламається, перетворюється на макет, привид.

Але ж Андрiй Чумак, витримавши всi знущання, вистояв, зберiг силу волi, гордiсть, мораль справжньої людини. “Сатаною безрогою”, “чортом”, “манiяком” називають хлопця кати. Нескорений Андрiй у справдi нелюдських умовах перетворюється на суддю, який виносить вирок своїм мучителям: “Менi вас жаль. От ви нас роздавлюєте, а вам i в голову не приходить, що це ж ви самi себе роздавлюєте… Я говорив вам про мiльйони. Так, нас мiльйони. Мiльйони, iм’я яким – нарiд!.. I ви його роздавлюєте, бродите черевиками по нашiй кровi… Ви нас розчавите, але самi ви нiколи не матимете щастя. Ми вас переслiдуватиме мо все ваше життя, цей наш крик, наша кров переслiдуватиме вас все життя…” Всупереч всiм страхiттям i залякуванням Андрiй бунтує проти системи, причому переконано i свiдомо.

Болiсно розмiрковує Андрiй про зраду. Вiн впевнений, що нi брати, нi сестра, нi наречена Катря не могли сотворити це. Душевнi муки героя не можуть убити його вiри в рiдних.

Зрада i помста, як двi нерозлучнi подруги. Помста – вона одвiчний супутник боротьби мiж добром i злом. Ця проблема надто хвилює Iвана Багряного. Якщо Григорiй Многогрiшний у “Тигроловах” тiкає зi спецешелону з думкою про необхiднiсть жити, вижити, щоб або вмерти, або вiдплатити своєму мучителю майоровi Медвину, який зi скаженою люттю вивертав хлопцевi суглоби, виламував ребра, бив межи очi, то Андрiй Чумак – i невинна жертва сталiнського режиму, i сильна особистiсть, яка зрозумiла “правила гри” тоталiтарної системи i використала їх проти неї самої в особi слiдчих. “Хто пiдняв палку, нехай спробує її на собi”, – думає Чумак. Письменник переконаний, що сильна особистiсть може обiйтися без помсти, приглушивши в собi всi незлiченнi кривди i образи. Вивчивши “правила гри”, Андрiй робить так, що кат i жертва опиняються в однiй в’язницi, та це не перемога, бо на змiну цьому катовi може прийти ще бiльш жорстокий i пiдступний.

Отож, у романi “Сад Гетсиманський”, який звеличує вiдважних i чесних, Iван Багряний бачить Україну, побудовану не “тюрмою i кулею”, а гармонiєю, правдою i добром.