Архів позначки: пророк

РОЗКРИТТЯ ПРОБЛЕМИ «ВОЖДЬ І НАРОД» У ПОЕМІ І. ФРАНКА «МОЙСЕЙ»

Поема І. Франка «Мойсей» належить до найкращих творів поета. Одна з найголовніших тем поеми — взаємовідносини ватажка і народних мас.

Уже сорок років пророк Мойсей веде свій народ до незримої цілі — до обітованого краю. Люди, захоплені ідеєю, повірили Мойсею і пішли за ним. Але пройшло надто багато часу, і народ зневірився. Усі перестали чекати дива і зайнялись звичайними, буденними справами.

Один лише Мойсей, «дідусь слабосилий», палає незгасимим вогнем. Наприкінці життя він нічого не придбав для себе, бо завжди опікувався тільки людьми. Народ же його не зрозумів, не піднявся до усвідомлення вищих цілей, які не можна осягнути одним поглядом. До того ж з’явили­ся лжепророки — Датан і Авірон, котрі звинуватили Мойсея в глупоті, в небажанні прислухатись до народу, навіть у намірі знищити все єврейсь­ке плем’я.

Мойсей змушений покинути єврейський табір і піти під ніч у пусте­лю. Там пророк щиро молиться за щастя людей: стоїть цілий день навко­лішки на горі, і величезна тінь його падає на весь табір, розташований внизу, в долині.

У душі пророка зринають перші сумніви: чи правильно він вів народ? Чи Божі це, чи, може, його власні бажання, що виникли в розпаленій уяві? Сумніви поглиблюються. У творі вони зображені в символічному образі де­мона відчаю Азазеля. Демон будь-що намагається відвернути пророка від його мети, розказуючи міф про Оріона. Чи можна наказати річці, якщо не в силі повелівати навіть піною з води цієї ріки? — підсумовує Азазель. І коли він показує Мойсеєві картину жахливого майбутнього його племені, пророк у розпачі скрикнув: «Одурив нас Єгова!»

За те, що Мойсей хоч на мить зневірився в Божому промислі, він му­сить померти. Сам бог карає Мойсея, але врешті-решт переміг не Азазель. З’явився новий єврейський проводир Єгошуа, який привів свій на­род до бажаної мети.

Мойсей вірив, поки з ним був народ. Саме народ наснажував енер­гією свого пророка. Якщо народ висуває пророків, він же їх і знищує,— ось у чому полягає трагедія народів.

Мойсей у творі не гине, цієї сцени немає в поемі, але він уже не той полум’яний пророк, яким був раніше, а знесилений, розчарований ста­рець. Проте ідеали, яким він присвятив життя, здійснилися.

Пройде небагато часу після створення Франкової поеми — український народ спробує визволитися з-під національного і політичного поневолен­ня. Правда, ця спроба тоді не вдасться. Наступна хвиля підйому національ­ної свідомості припадає вже на наш час — 90-ті роки ХХ століття.

Соціальний аспект історичної харизми

Зрозуміти сучасну історико-філософську думку й основні проблеми сьогодення неможливо поза зверненням до теоретичних джерел початку ХХ ст. У цей період (ми аж ніяк не применшуємо значення та впливу всіх інших) було запропоновано своєрідне бачення фундаментальних питань людського буття у його різноманітних вимірах. До таких особливих “заломлювань” теоретичної думки належить харизма (від гр. – милість, божественний дар, благодать), тобто виняткова обдарованість, наділеність конкретної особи, лідера, пророка, проповідника, політичного діяча тощо, дії, інституту чи символу надзвичайними якостями, надприродністю, непогрішимістю, святістю в очах певної кількості прихильників. Цей термін широко використовують у своїх соціологічних концепціях М.Вебер та Е.Трьольч.
Із початком становлення людської цивілізації відбувалося й оформлення трьох основних фігур, які почали претендувати на втілення ідей харизми: цар, жрець, пророк. На царя переносилася магічна функція вождя. Для патріархального суспільства з його рівнем свідомості людський колектив виступав засобом відтворення універсуму, а країна ототожнювалася з Ойкуменою, тому цар та його країна перебували в іпостасних відносинах із Богом, який не має над собою жодних вищих іпостасей. Зрозуміло, що подібні положення мали безліч варіантів: цар є сином та намісником Бога, який автоматично користується його славою і слухняний наказам божества.
Подібне осмислення одноосібної влади не лише зміцнювало її, але й сприяло формуванню основи для критики конкретних носіїв влади та оформленню ідеалів: якщо цар – намісник надземних інстанцій, то в його діяльності основним є не господарювання, а служіння, в якому необхідним виступає відданість. Принцип харизми так чи інакше освячував світську владу, але одночасно виключав її “приземлення”: “Немає влади, яка не від Бога” [6, 200], тому природно заключити, що влада, яка не “від Бога”, взагалі не може бути владою. Але хто б спробував нагадати царю про це? Офіційно санкціонований на роль прислужника божеству жрець, який займався вихованням дитини царя. В його силах було поставити під сумнів божественне походження останнього і зробити висновки на свою користь. Однак у царя і верховного жреця були спільні властивості: вони відстоювали теократію, яка спиралася на суму тим чи інших юридичних та релігійних норм. Саме тут харизма і поставила запитання про особистісну богодуховність царя, сприяла формуванню образу життя як служіння Богу.
У цьому аспекті варто порівняти два вислови представників Стародавньої Греції, які у певній мірі характеризують історичну харизму. Перший вислів належить Періклу: “Хоча лише нечисленні здатні творити політику, ми всі можемо оцінювати її” [4, 20]. Другий також був сформульований його сучасником, видатним мислителем Платоном: “Найвищим принципом з усіх є той, що ніхто, ні чоловік, ні жінка, не повинен залишатися без проповідника. Так само не можна дозволити звикнути робити хоча би що то було на власний розсуд: байдуже через запопадливість чи через жвавість характеру. І на війні, і час мирний слід спрямувати свій погляд на вождя і вірно йти за ним. Навіть у найдрібніших питаннях треба діяти під керівництвом. Ось приклад: вставати, рухатися, митися або їсти слід… тільки тоді, коли це звелять робити. Одне слово, треба призвичаїти людську душу навіть не мріяти про самостійність дій і зробити її зовсім неспроможною до таких дій” [4, 20].
Окреслені вищі положення були засновані на еллінських цінностях і пізніше призвели до певного об’єднання ідей харизми та елітаризму. Звісно, вони пропагувалися і в інших цивілізаціях, і так чи інакше ставилися мислителями від Платона до Т.Карлейля у концепціях А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, у філософії інтуїтивізму та в теоріях еліт ХХ ст. Об’єктивний аналіз харизми та елітарності проявився і в укрїнській історіософії і був представлений консервативно-елітарною моделлю суспільства В.Липинського.
Різні способи здійснити опис складного процесу руйнації соціальних та духовних структур “традиційного” західноєвропейського суспільства споріднюють багатьох мислителів. Разом із кризою класичної традиції завжди відбувається і руйнування будь-якої усталеної моделі людини з притаманними їй морально-естетичними та іншими цінностями зрозумілими й обґрунтованими уявленнями про світ. У відповідності до такої традиційної “моделі” здійснюється і формування “елітної спільності”, “елітної свідомості”. Саме в добу розквіту ідеологій (ХІХ–ХХ ст.) з особливою силою розвинулися утопічно-просвітницькі (за намірами) та тоталітарно-репресивні (за способами втілення) проекти побудови “щасливого” і “найкращого” суспільства.
На нашу думку, це пов’язане з тим, що чим більше людина стає залежною від тієї чи іншої групи людей у суспільстві, тим більшим стає її відчуження від людей, навіть перетворюється у вороже ставлення до них. Водночас цей процес супроводжується більш помітним спрощенням історичної “зрозумілості” різними корпоративними об’єднаннями та стосунками, які у принципі не в повній мірі є притаманними у ситуації нормального людського спілкування. Правда, саме ця “нормальність” носить тимчасовий характер і визначити її нелегко.
Одночасно формується і розвивається інформаційно-пропагандиська машина, що призначена для маніпулювання свідомістю людей. Результатом цього є, або має бути, стандартність мислення та поведінки з елементами конформізму. Адже запропоновані схеми поведінки через їх зовнішню прозорість та доступність не повинні допускати жодних сумнівів щодо їх правдивості. Саме в цьому криється майбутня небезпека різкої зміни ставлення до харизми.
Парадокс полягає в тому, що при характеристиці історичної харизми ніби здійснюється “обертання” порядку причинно-наслідкових зв’язків. Ми фактично лише “торкаємося” її мисленого аспекту. В таких умовах здійснюється формування ідеального ставлення до влади та її конструкції, але необхідно врахувати, що історична харизма може розглядатися у “вузькому” та “широкому” планах. Це призводить до того, що основні положення історичної харизми постійно уточнюються і змінюються. Але є й традиційні положення у європейській історико-культурній та релігійній думці. Як приклад унаочнення виступає образ Мойсея, який, за іудейськими та християнськими легендами, був першим пророком Яхве, законодавцем, релігійним наставником і політичним вождем єврейських племен у так званому виході з Єгипту до Ханаан (Палестина). Історичні події, відображені у цих легендах мали місце у другій половині другого тисячоліття до нашої ери приблизно за час правління 19 династії єгипетських фараонів. Стилізація образу Мойсея у дусі світських ідеалів з елементами харизми розпочалися в епоху еллінізму, коли грекомовні європейські письменники стали ототожнювати Мойсея з Мусеєм, учителем Орфея і розглядати його як культурного героя. Стоїчна філософія характеризувала Мойсея як законодавця, виховотеля народів, який у своїй програмі сформував проблеми моральної відповідальності близькі до положень Лікурга, Солона, Нуми Помпілія. Подібні характеристики є й у Йосифа Флавія.
Новоєвропейська культура до історичної харизми додала елемент трагічності пророка, який вступив у суперечки з відсталою черню.
У кожному суспільстві завжди є атмосфера фізичного страху людини перед загрозою, що виходить із зовнішнього світу; окрім того, є ще таємничий світ власних переживань та буденні форми соціального спілкування, терор, насильницька смерть. Тому в будь-яку епоху людина постійно ставить запитання, що хвилюють її. Як оцінити весь цей комплекс постійних запитань? І якщо ставити це запитання більш радикально, то відповідь може бути лише через історико-філософське відображення як таке. Саме тут і формується певний парадокс, безмежна історія пізнається через обмежену кількість інформації. Особливо це стосується початку явищ та їх завершення, але обов’язково з певною перспективою, чи то “золоте століття”, “Бог”, “надлюдина”, “комунізм”.
Отже, суспільство постійно “запитує” минуле про ті сторінки їхнього життя, які для нас залишаються у “темряві” і не отримали достатнього висвітлення. При цьому відразу може зародитися сумнів, чи не нав’язуємо ми людям минулого чи інших культур свою проблематику, чи не деформуємо ми їх бачення картини світу, надаючи увагу тим сторонам життя, що не були для них суттєвими? При всій багаточисельності історичних пам’яток та різної інформації в принципі у людини постійно існує прагнення отримати чіткі вказівки на ті чи інші питання минулого, що нас зацікавили. Але ці вказівки у своїй більшості стосуються другорядних аспектів світобачення людини далекого минулого і фіксування уваги на них може призвести до “викривлення” історичної перспективи. А щоб цього не сталося, людина “змушена” використовувати елементи історичної харизми. “Якби історія була річчю, можливо було б ще зрозуміти, якби хтось поставив вимогу постати “над” нею, щоб зрозуміти її. Але якщо історія не річ і якщо ми самі, історично існуючи, тож виявляючись нею самою, то, мабуть, спроба постати “над” історією залишається таким же устрем¬лінням, яке ніколи не зуміє досягти місцеположення, звідки можливим є історичне рішення” [10, 148-149].
Проте ідея історичного заміщення стала досить зручним методом для пояснення історичної харизми, адже вищі духовні цінності постійно нав`язуються нижчим інстинктивним потягам людини. З прадавніх часів людина знає про себе, що вона є гідною найвищої поваги, а тому її життя потребує не лише пильної уваги, а й цілісності: “Часом вона робить спробу, але відразу, придушена величезною кількістю проблем, що тут виникали, відступає з безмовною покірністю чи навіть починає роздумувати про всеможливі матерії за виключенням людини чи розчленовує цю людину, тобто саму себе, на складові частини, якими зручно оперувати по окремості, без особливих клопотів і з мінімальною відповідальністю” [1, 158].
На місце колишнього “єдиного живого Космосу”, за грецькою традицією “порядку” з часів Відродження, приходить роздріблений Всесвіт – як безконечний і безформний простір, позбавлений будь-якої розміреності. В цій ситуації земне знецінюється, а духовне “зрікається” земного, і ця порожнеча певною мірою, “заповнюється” історичною харизмою. Адже розвивається положення про те, що існує лише моє мислення і воно є моїм життям, моїм існуванням, а тому харизма повинна прийти на допомогу при поясненні цього феномена. Російський релігійний філософ В.Соловйов, характеризуючи світогляд Ф.Достоєвського, відзначив одну з його особливостей, яка так чи інакше може бути використана при розгляданні історичної харизми. Отже, російський письменник зрозумів, що “окремі особи, хоча б і кращі люди, не мають права ґвалтувати суспільство в ім’я своєї особистої переваги; він зрозумів також, що суспільна правда не видумується окремими розумами, а вкорінюється у всенародному відчутті, і, нарешті, він зрозумів, що ця правда має значення релігійне… В усвідомленні цих істин Достоєвський далеко випередив пануючі тоді напрями суспільної думки” [7, 296-297].
Отже, прагнення відшукати сутність історії, “очистити” її від зайвого може обернутися згодом у перебільшення ваги всезагального і нехтування особливого. Це проявилося у Німеччині на межі ХІХ-ХХ ст., коли група вчених, насамперед М.Вебер, Е.Трьольч, Ф.Мейнеке, Г.Дельбрюк та інші, проявили не лише політичну активність, але й почали пропагувати ідеї ліберального протестанцизму, розглядаючи християнство з цих позицій як складову частину новоєвропейської культури. У працях, присвячених цій тематиці, зокрема у статті Е.Трьольч “Соціальні вчення християнських церков і груп” подав типологію різних релігійних груп: “церква”, “секта”, “містика”. На його думку, “церква” виступає масовим інститутом, який претендує на абсолютність, підкорення всіх на основі безособових відносин. “Секта” – добровільне об`єднання вибраних, що засноване на безпосередніх особистісних відносинах. “Містика” – тип духовного індивідуалізму.
Визначаючи глибоку кризу буржуазної свідомості та суспільства, Е.Трьольч намагається відродити елементи історичної харизми через німецький неоідеалістичний історизм. Виступивши проти “натуралістичного історизму”, в якому всі духовні цінності врівноважені в абсолютному релятивізмі та скептицизмі, Е.Трьольч основну увагу звертає на “історизм” неокантіанського характеру, доповнюючи його основними положеннями з філософії Ф.Ніцше та О.Шпенглера. В центрі його положень була поставлена ідея еманації світового “духа” та творення пізнаючого Розуму. Сприйнявши з філософії Ф.Ніцше поняття “воля” як засіб позбавлення від “небезпеки історизму”, Е.Трьольч постійно підкреслював іманентність “сенсу” та “розуму” в історії. Характеризуючи “прорив Духа” в історичне життя, він свідомо чи несвідомо наближав його до релігійної інтуїції. Весь історичний процес – це історія культур (історія господарства, права, інститутів), а її об’єктом виступає “колективна індивідуальність” (народи, держави, стани, класи, а також і певні епохи, наприклад Відродження, Реформація, революції, війни). Але всі ці процеси можуть перетворитися в реальність лише завдяки “ідеї”, вибору того, хто пізнає. Саме це й дає змогу вичленити об’єкт із “потоку часу”, в результаті чого й відбувається “синтез культур” на суб’єктивно-ідеалістичній основі [9, 390-415].