Архів позначки: Олександр Довженко

МОЄ ВРАЖЕННЯ ВІД ОПОВІДАННЯ О. ДОВЖЕНКА «ВОЛЯ ДО ЖИТТЯ» (Твір-роздум)

Оповідання про війну О. П. Довженка — це великої сили твори, які в ті грізні роки допомагали людям вистояти і перемогти. Багато з них про ре­альних людей і невигадані події, бо письменник сам пройшов дорогами війни.

Мене дуже вразило оповідання «Воля до життя». А слова: «Є воля — є людина! Нема волі — нема людини! Скільки волі, стільки й людини» примусили й мене замислитися над своєю волею і вчинками.

Я був вражений тим бажанням жити і боротися за своє життя зране­ного Івана Карналюка. Навіть хірурга, який, здавалось, вже все бачив на війні, вразила сила волі пораненого, життя якого ледь у знівеченому тілі. Мужність, бажання жити воїна прогнали і втому хірурга, який почав пра­цювати натхненно, рятуючи воїнові життя.

А епізод, коли палата аплодувала Іванові після повернення з опера­ційної,— це епізод, який і нас вчить жити, боротися за життя, дошукува­тись своїх вершин буття, з надією дивитись у майбутнє.

Оповідання О. Довженка примусило мене і моїх ровесників замис­литися над ціною і сенсом нашого життя, над такою рисою нашого ха­рактеру як воля. Це оповідання мені так сподобалося, що я почав читати й інші твори письменника.

Олександр Довженко (1894-1956)

Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 р. в місті Сосниця на Чернігівщині в селянській родині. Навчався в Сосницькій початковій школі, пізніше — в Глухівському вчительському інституті.
У серпні 1917 р. прибув до Києва на посаду вчителя Київської вищепочаткової школи та водночас подав документи на право бути вільним слухачем економічного відділу київського комерційного інституту. Тим часом почалася громадянська війна, у якій О. Довженко брав найактивнішу участь на боці Центральної Ради та УНР.
Від кінця 1917 року до повернення О. Довженка з-за кордону до Харкова 1923 року — багато темних місць у біографії митця. Є свідчення, що О. Довженко в складі куреня чорних гайдамаків під проводом С. Петлюри брав участь у штурмі київського заводу «Арсенал» у січні 1918 року. Відступивши до Кам’янця-Подільського, після поразки військ УНР О. Довженко потрапив до концентраційного табору, і наприкінці 1919 року його справу розглядала ЧК. Відомо, що він вступив до партії есерів-боротьбістів, яка згодом влилася до лав КП(б)У. 1920 року О. Довженко вже перебуває на посаді комісара з питань освіти й культури. Потім майбутній кінодраматург перебував на дипломатичній роботі у Варшаві та Берліні, де відвідував лекції в Берлінській Академічній вищій школі образотворчого мистецтва.
1923 року О. Довженко повернувся до Харкова і почав працювати художником-ілюстратором газети «Вісті». 1926 р. переїздить до Одеси, де разом з Юрієм Яновським працює на Одеській кіностудії ВУФКУ. Там виходять перші фільми О. Довженка — сатиричні комедії «Вася-реформатор» (1926) та «Ягідка кохання» (1926). За сценарієм М. Йогансена та Ю. Тютюнника він зняв фільм «Звенигора» (1927), який навічно уславив ім’я молодого режисера як органічно українського митця.
Кожний наступний фільм О. Довженка ставав подією — «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Іван» (1932). Кожний фільм викликав пристрасті. Наприклад, відомий революційний поет Дем’ян Бєдний відгукнувся на появу «Землі» фейлетоном «Філософи» у газеті «Известия», в якому висміяв твір як просякнутий куркульською ідеологією. А 1958 року на Всесвітній виставці в Брюсселі 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн назвали «Землю» в числі 12 найкращих фільмів усіх часів і народів. Після критичних нападок фільм «Іван» було знято з прокату, а О. Довженко з дружиною Ю. Солнцевою їде на Далекий Схід, де знімає фільм «Аероград». Епізод авіаційного параду з цього фільму по кілька разів полюбляли переглядати як Сталін, так і Гітлер.
Пізніше О. Довженко поставив такі фільми, як «Щорс» (1939; Сталінська премія 1941), «Мічурин» (1948; Сталінська премія 1949), що вивели його на перші місця серед радянських кіномитців. З початком війни О. Довженко створив кілька оповідань, два документальних фільми і «Україну в огні», яку розкритикував та заборонив особисто Сталін, звинувативши автора в українському націоналізмі.
Майже до кінця життя художник був позбавлений права вільно творити та права повернутися в Україну. Як страждав від цього О. Довженко, можна побачити, переглянувши його «Щоденники».
В історію української культури О. Довженко увійшов не лише як визначний кінорежисер, а також як творець нового літературного жанру — кіноповісті. «Земля», «Україна в огні», «Зачарована Десна» стали шедеврами української літератури.
Помер О. Довженко 25 листопада 1956 року.

“Щоденник” Олександра Довженка – трагiчний, вистражданий документ

“Щоденник” Олександра Довженка – трагiчний, вистражданий документ
“Болить у мене серце день i нiч”
/ О. Довженко /
Олександр Петрович Довженко… Лише називаємо це iм’я – i вiдразу уявляємо струнку, вродливу, зовнi та внутрiшньо, талановиту людину, письменника i кiносценариста, автора безсмертних кiноповiстей “Земля”, “Щорс”, “Повiсть полум’яних лiт”, а “Зачарованою Десною” зачитувались i дивувались, як-то до щему тепло i захоплююче можна згадувати своє дитинство, родину, звеличувати людину працi, так майстерно, з невичерпною любов’ю описувати рiднi мiсця: село, береги Десни, природу рiдного краю.
Та нещодавно вiдкрився перед нами ще один бiк його обдарованостi – публiцистика. Ми маємо змогу перегортати i читати сторiнки його “Щоденника”, а уважно прочитавши, розумiємо, як не просто жилося i писалося, творилося; напружено, болiсно, часто пiд безпосереднiм контролем “зверху”, але О. П. Довженко до останнього подиху залишався справжнiм митцем, патрiотом, людиною.
Тож запрошуємо до обговорення, до роздумiв, чому ж так болiло i вдень, i вночi серце великого майстра? Бо сама доба не дозволила бути Довженковi цiлiсною у творчостi, внутрiшньо вiльною людиною. Вiн намагався протистояти дiйсностi, чинити опiр, але не вистачало власних сил, i залишався щоденник, де вiн мiг розмiрковувати, страждати, плакати, молитися, аби не збожеволiти…
Осмисливши прочитане, розумiємо, що хвилювали великого творця, дiйсно, болючi, дуже важливi проблеми: вiн глибоко усвiдомлює долю України, рiдного українського народу; письменника бентежить, душу крає йому вiйна; розмiрковує над своєю долею та долями видатних його сучасникiв; висловлює своє сприйняття та дає характеристику вождям (Сталiну, Хрущову, Берiї); осмислює та викриває суспiльнi проблеми (простої людини, жiнки в суспiльствi, про пам’ятки культури, iсторiї, цвинтарiв, школи i вчителiв, мови, чиновництва, бюрократiї, посад), i з’ясовує перспективи своєї творчостi, адже думкою линув у майбутнє, наснажений був працювати… працювати… працювати…
Головне, що проходить через увесь щоденник – це роздуми про глибоку iсторичну кривду, що чинилася i чиниться українському народовi. “Україна поруйнована, як нi одна країна в свiтi!” Дуже страждав вiд того, що українцi – “…квiти бур’яновi, бур’яном забитi” – не хочуть вчити своєї iсторiї, “народ, що не знає своєї iсторiї, є народ слiпцiв”. Незагоєною раною болить Довженковi голодомор 1932-33 рокiв, “велике” переселення мiльйонiв українцiв до Сибiру. Хотiв бачити Україну не Великою Удовицею, а сильною державою. З сумом порiвнював свiй народ з тютюном, “Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвiту де-не-де”. Але ж, незважаючи на все, великий син свого народу нiжно, по-синiвськи любив свою Україну, переживав за неї, за народ: “Що ж буде з народом нашим?” Зболiлася душа… Вiйна щемно ранила серце Довженка. Як людина гуманна, вiн вiйну не сприймав, називав її дурною, а воєначальникiв тупоголовими. Страждав вiд того, що нiмцi пограбували Україну, вивiзши не тiльки зерно, паливо, пам’ятки культури, але найцiннiше – людей, дiтей для онiмечування й роботи, дiвчат – для оздоровлення арiйської нацiї. Вiн проклинав Сталiна. Стражденно, болiсно роздумує над своєю долею: “Менi 48 рокiв. Моєму серцю – 60. Воно зносилося вiд частого гнiву i обурення, i туги… Менi хочеться вмерти. Менi здається, що я прожив уже все своє життя, немов ангели покинули мою душу”… “Я вмру в Москвi, так i не побачивши України…” У цих рядках – весь Довженко, митець i людина. Болюче сприймає жорстоку критику кiноповiстi “Україна в огнi”, що зродилася iз болiсних страждань митця, народу, гiрких втрат. Довженковi пощастило, його не заарештували, не розстрiляли, але й жити спокiйно не давали, сталiнське цькування пiдiрвало його здоров’я. Але не змiлiла душа майстра, i з цього жорсткого двобою вiн виходить переможцем, людинолюбцем. Тож не випадково серед багатьох проблем, якi порушує О. Довженко у “Щоденнику” – це роздуми про звичайну людину, адже “найбiльший скарб всього людства є сама людина”. Вiн вболiвав за простих, звичайних людей, якi не мають нi чинiв, нi орденiв, бо “багата держава, яку утворюють бiднi люди, – абсурд! Держава не може будувати свiй добробут на бiдностi й обдертостi своїх громадян”. Не завадило б сучасним нашим полiтикам замислитись над цим.
А українських жiнок, що винесли на своїх плечах вiйну, вiн порiвнює з давньоруською Ярославною, називає жiнку хранителькою нацiї, красою землi нашої. Скiльки горя, страждання, випробувань випало на їхню долю? А хто винен? Довженко звинувачує радянську систему. Як ревно ставився письменник до того, що мало де звучить українське слово, його хвилювало, як же можна виховати молоде поколiння, якщо в країнi не цiнуються пам’ятки iсторiї i культури, українська мова, немає поваги до учителя. А ставлення декого до вiчного пристанища мертвих – кладовища?! Кажуть, рiвень культури нацiї визначається за її ставленням до вiчного пристанища: “кладовища – це дзеркало людських взаємин”, тому їхнiй стан цiлком залежить вiд пошани до людської особистостi, вiд нашого виховання. Актуальною є ця проблема i зараз, часом бачимо прояви жорстокого вандалiзму у мiсцях вiчного спочинку наших предкiв. I просто дивуєшся, чому люди так несамовито прагнуть до посад: “Довгi роки придивляюсь до людей, що стоять бiля керма… Сумна картина. Спрощенство обнялося з простотою. Ми дегенеруємо, не помiчаємо цього самi! Бiдний, убогий, многостраждальний мiй народе, який ти нещасливий! Ведуть тебе поводирi!”
А скiльки ще було задумiв! Хотiлося працювати, певно було б замало доби.
I пiсля того, як закриваємо останню сторiнку “Щоденника”, подумки охоплюємо i намагаємося збагнути все: порушенi актуальнi проблеми, вболiвання за долю України, зривання масок iз вождiв, гостра критика суспiльства дають пiдстави твердити – цей яскравий зразок Довженкової публiцистики – трагiчний, вистражданий, болiсний документ доби.