Архів позначки: матір

ЖІНОЧІ ОБРАЗИ В ПОЕЗІЯХ Т. ШЕВЧЕНКА

Жінка… Найзагадковіше Боже створення, що бентежить серця поетів протягом кількох століть… Матір, Берегиня роду, кохана, сестра, дружи­на, донька… Скільки у неї імен! Але кожна з них випромінює життєдайне світло любові, щирості й добра. У кожного митця є добірка творів, при­свячених її величності Жінці.

З перших сторінок «Кобзаря» читач поринає у безмежний дивосвіт шевченкових образів, але найбільше хвилюють долі обездолених дівчат — Причинної, Катерини, Тополі, наймички Ганни, Мар’яни-черниці... Поет милується їхньою красою — як зовньою, так і душевною, щирістю, безпо­середністю. Але світ такий жорстокий! Зло, зрада, підступність, людська байдужість і заздрість ламають, нівечать душі цих жінок, забирають або розум, або життя… То чому ж майже всі ранні твори Кобзаря, присвячені темі жіночої долі, закінчуються трагічно? На мою думку, вчителем Шев­ченка було саме життя. А воно — педагог суворий. І чи бачив хлопчик-кріпак біля себе взірець жіночого щастя? Ні! Бо

… матір добрую мою Ще молодую — у могилу Нужда та праця положила. Жорстоко повелася доля і з сестрами поета:

Сестри! Горе вам,

мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах, сестри, й умрете! І перше кохання Шевченка, Оксану, що «… утирала мої сльози…», теж чекала страшна роль жінки-кріпачки, що не належить ні своєму чолові­кові, ні дітям, ні, власне, сама собі. Вона — товар і цим все сказано! Так чи могла бути щасливою жінка за страшних умов кріпаччини?

Т. Шевченко — гнівний борець проти соціальної несправедливості, а жі­ночі понівечені долі — яскраві аргументи. Поет стверджує, що лише воля може подарувати жінці щастя. Як приклад — образ Оксани із поеми «Гайдамаки». Вона пройшла через тяжкі випробування — вбивство батька, полон,— але все ж таки отримала омріяне щастя. Оксана вийшла заміж за коханого чоловіка, гайдамаку Ярему, бо ці молоді люди — вільні, вони — господарі своєї долі.

Отож, для поета воля і щастя — поняття тотожні і нерозривні. Підтвердження цьому ми знаходимо у поезії «Ликарі», присвяченій ко­ханій жінці поета, з якою він хотів одружитися:

… І вольную святую душу, І руку вольную, мій друже, Подай мені.

Як бачимо, Т. Шевченко створив яскраві, неповторні жіночі образи. Вони й досі хвилюють читача, примушують замислитися, вчать, перше за все, бути Людиною. Справжня Людина ніколи не примусить страждати, не бажатиме зла іншому. І, звичайно, кожним рядочком своєї поезії Т. Шевченко закликає: «Люди! Бережіть жінок! Даруйте їм любов і щастя! Адже вони цього варті… »

«…І ПЕРЕД НЕЮ ПОМОЛЮСЬ, МОВ ПЕРЕД ОБРАЗОМ СВЯТИМ ТІЄЇ МАТЕРІ СВЯТОЇ» ( Образ матері в творах Т. Шевченка)

Рано втративши матір, яку «ще молодою у могилу нужда та праця по­ложили», Т. Г. Шевченко все життя тяжко відчував своє сирітство. Йому все життя бракувало материнського піклування, материнської ніжності. Можливо, саме тому поет з особливою повагою звик ставитися до мате­ринства. І це відбилося у його творчості.

Гортаючи сторінки «Кобзаря», ми постійно зустрічаємо образи ма­терів. Різні це жінки: є серед них такі, що, бажаючи щастя дітям, дбають лише про матеріальний здобуток і готові заради цього загубити кохання («Мар’яна-черниця», «Тополя»). Є нещасні матері-покритки, котрі, не в змозі перенести сором, гублять своїх новонароджених дітей («Русал­ка»). Та подібних персонажів у поезіях Т. Г. Шевченка небагато. Перева­жають зовсім інші — зворушливі образи відданих, жертовних у своїй ма­теринській любові жінок. Недарма Шевченко з пошаною підкреслює:

Слово «мамо». Великеє, Найкращеє слово.

І заради того, щоб почути це слово від своєї дитини, героїні великого Кобзаря спроможні на все. Для молодої матері увесь світ зосереджується у дитині. Мати приділяє дитині всю свою увагу: годує, слідкує за чисто­тою, бавить. І дуже рано починає замислюватися над її долею, над тим, яке місце посяде її кохане дитя серед людей. А щоб це місце було гідне, треба не лише годувати сина чи дочку, треба їх виховувати. Шевченків­ська добра мати — будь то селянка («Сова») чи полянка («Княжна») — хоче дати своїй дитині освіту. Так, княгиня для своєї доньки

І книжечок з кунштиками В Ромні накупила. Забавляла, розмовляла, І Богу молитись, І азбуку по кунштиках Заходилась вчити.

(«Княжна»)

А неписьменна селянка теж хоче вчити свого сина.

День і ніч працювала вона, бідна вдова, І синові за три копи Жупанок купила, Щоб і воно, удовине, До школи ходило.

(«Сова»)

Кожна мати мріє про щасливе майбутнє своєї дитини, молить Бога за неї. Мотив материнської святої молитви — найпоширеніший у поезіях Шевченка:

.Мати повивала Мене, малого, і вночі На свічку Богу заробляла: Поклони тяжкії б’ючи, Пречистій ставила, молила, Щоб доля добрая любила Її дитину..

Материнська любов жертовна. Шевченківські героїні здатні цілком за­бути себе заради дітей. Роздягнені, голодні, старі жінки мандрують по різних землях, відшукуючи «діточок», що їх доля розкидала по далеких місцях. Син може забути матір, а вона ніколи його не забуде, до останнього подиху буде вірити, що зустріне, обніме свою дитину. І ця надія зігріває взимку самотню Сову, дає сили не просто вижити, а стати мудрою лікаркою ге­роїні поеми «Відьма». Мати здатна в усьому обмежити себе заради дити­ни. Так, наприклад, мандруючи з малим сином, вигнана батьками Катери­на (з одноіменної поеми) вимушена жебракувати. І отримавши якісь дрібні гроші, не хліб, не хустки собі купує молода жінка, а медяник для свого Івася.

Особливе місце у Шевченківській галереї портретів матерів займає героїня поеми «Наймичка». Породивши сина, Ганна підкидає його замож­ним літнім людям, у яких немає дітей. Зрадівши, старі всиновлюють маля, а Ганна наймається до них служити. Привітна, роботяща, вона швидко стає своєю у господі, встигає поратися «і у хаті, і на дворі, і коло скоти­ни». А найкраще доглядає малого Марка:

А коло дитини

Так і упада, ніби мати:

В будень і в неділю

Головоньку йому змиє,

Й сорочечку білу

Що день божий надіває,

Грається, співає.

Марко дуже любить наймичку, шанує її, запрошує бути на його весіллі за матір, бо стара господиня померла. Вся сім’я: і Марко, і старий Тро­хим, а згодом і дружина Марка, і їхні діти — ставляться до Ганни, як до найближчої родички. Проте вона не користується цим і відмовляється брати участь у весіллі, часто ходить на прощу до Києва. Вона не може жити без сина та його родини і водночас не наважується сказати Мар­кові правду, бо за моральними нормами того часу така правда осоромила б її кохану дитину. Ганна весь час картає себе і лише перед смертю всти­гає сказати Маркові, хто вона йому. Так усе життя ця мужня жінка при­святила синові і, забувши себе, зробила все, щоб не засмутити його, щоб не заплямувати його долю, його майбутнє.

Провідний для Шевченківської поезії образ матері підкорює читача своїм ліризмом, теплотою, ніжністю. Відчувається, що це найсвятіше для художника поняття. Недаремно воно розширюється до меж Батьківщи­ни, яку повсякчас великий Кобзар називає ненькою, плаче над її тяжкою долею, картає її зухвалих та невдячних дітей, але сподівається, що Вітчиз-ну-матір чекає краще майбутнє:

Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати.

Благословить дітей своїх Твердими руками

І діточок поцілує Вольними устами.